Видатний український письменник власними очима бачив складний уклад жителів села XIX ст.. Відсутність можливості для розвитку та освіти, низький фінансовий, часто й культурний рівень, не давали можливостей для особистого розвитку. Що з того? Однозначно пошматовані людські долі, коли протягом недолугого життя перегорали кращі почуття, можливості, поривання.
Образ мачухи в оповіданні «Каторжна» не належить до головних, на першу думку погано виписаний, але насправді вагомий та досконало демонструє світові важку долю сільської дівчини, а пізніше й жінки.
Нема зовнішності, навіть імені. Жодного слова. Та й навіщо, якщо безліч молодих дівчат вимушені були йти заміж за вдівців з чужими їм дітьми. Не по коханню, бо ж чи може воно бути до чоловіка, що забив в стані сп’яніння матір своєї дитини? Батька, якого боїться його власна дочка? Письменник демонструє безликістю, що в таку ситуацію попадали дівчата різної зовнішності та характеру, не маючи можливості прожити самостійно. Маєтні хлопці обирали таку ж пару. Бідні мусіли йти заміж за того, хто візьме, все життя наймитувати у власній сім’ї, у нелюбого чоловіка. В таку ситуацію могла попасти майже кожна сільська дівчина.
Весь твір мачуха ніби не має іншої справи, як лиш бити головну героїню, Докію. Спочатку потрохи, далі входить у смак, товче та зобиджає, докоряє та знову починає фізичну розправу. Насправді вся її злоба – результат свого невдалого існування, за яке вона не знає, кого винуватить. Суспільство? Вона й слова такого не знає. Батьків, що видали за такого заміж не прийнято, чоловік голова родини, релігією визначений як головний, та й фізично явно сильніший. Але невдоволення по трохи наростає, і ось знаходиться мішень, на яку можна вилити його без перешкод.
Мачуха не те щоб зла людина від природи. Рідні діти її люблять, вона гарна мати. Та й господиня добра, якщо у селі беззаперечно стають на її сторону. Але на чужу дитину не вистачає ні любові, ні часу. Поступово її невдоволення життям знаходить яскраве дзеркало: розчарована у житті Докія відкидає свою біль на мачуху. Отак і мучать вони одна одну, не розуміючи, що роблять одна з одною і з самою собою.
Відчувається й біль автора. Він нічого не може змінити в ситуації. Все, що йому доступно – описати, правдиво та яскраво. Так, щоб доторкнутись до душі кожного читача, знайти в ній місцину, де ще залишились розсудливість, бажання розуміти життя. Радіти, а не страждати.
В кінці твору Борис Грінченко не витримує, і прямо запитує: «За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?». На жаль, запитання залишається актуальним і тепер, не зважаючи за пройдені століття, зміни у матеріальному та духовному житті українців. Все ще зустрічаються «мачухи», що покращення свого внутрішнього стану бачать не в самовдосконаленні, а приниженні когось слабшого, до кого легко дотягнутись рукою чи язиком. А чи це ляпас, чи недолугі плітки в соціальних мережах, не так важливо.