Зображенню проблеми нещасного дитинства та його впливу на подальше життя людини присвячено немало літературних творів. Одним із них є соціально-психологічне оповідання Бориса Дмитровича Грінченка «Каторжна».
Його головна героїня – дівчина Докія. Вона рано залишилась без материнського тепла та ласки. В тому віці, коли інші дітлахи ще граються іграшками, змушена вже була важко працювати. Адже батько швидко одружився вдруге і привів у хату мачуху.
І вдома, і на вулиці лише іноді звали її на ім’я: зазвичай всі кликали «каторжна». Оте осоружне прізвисько боляче ранило дитячу душу, ятрило серце, котре хотіло любові.
Дівчинка була симпатичною, та її мовчазливість і зиркання з-під лоба, що дуже нагадувало вовчий погляд, відлякувало від неї інших. Поступово вона перестала прагнути тісного спілкування з оточуючими й не чекала від них співчуття. Без сліз, не видаючи ні пари з вуст, терпіла постійні прочухани, штурхани і лайку мачухи. Не шукала підтримки та жалю у байдужого до неї батька. Можливо, боялася його, бо пам’ятала, як він п’яний бив матір, коли та ще була живою.
Ніщо не могло Докію заставити покаятися чи перепросити за якусь провину. Озлобилась вона. Усі гадали, що у грудях в неї каменюка. Насправді ж дівчинка була доброю та ніжною. В особливо тяжкі для себе хвилини приходила до куща калини, котрий ріс у садку. Заховавшись у гущавині, припадала до нього головою, обіймала міцно руками і довго-довго гірко плакала. Кущик нахиляв до неї своє гілля і Докійці здавалось, що то мама голубить. Виплакавшись, втирала сльози і знову втуплювала очі в землю.
Мачуху дратувала впертість пасербиці. Дізнавшись про калиновий кущ, вона зрубала його, хоч семирічна Докійка несамовито кричала й цілувала їй руки, благаючи не робити цього.
З того часу нікому стало дівчинці виливати горе та тугу. Роки минали за роками, а її життя залишалося безрадісним: без ляльок, без подруг, без прихильності. Вона була чужа для всіх і всі їй були чужі теж. Лише іноді бідолашна, знаючи, що ніхто не почує, тихенько співала журливі пісні.
Дорослішаючи Докійка почала замислюватися над тим, чому її ображають, чому зневажають. У своїх муках вона звинувачувала людей. Проте й далі терпіла кривду, бо не відала, як щось змінити. Поступово з’явилась думка про помсту, та «її серце не зле було, воно вміло любити».
Багато парубків задивлялося на стрункий стан Докії, на гарні брови, темні очі і чорне волосся, але покохала вона шахтаря Степана. Вперше дівчина відчула себе бажаною і забула дитячі образи. Життя здавалося прекрасним і пісні співалися веселі. Та щастя швидко минуло. Кинув її Семен. Ще й каторжною назвав.
Слово «каторжна», вимовлене коханим, переповнило чашу терпіння і підштовхнуло дівчину на здійснення помсти. Вона підпалила дім, де розважався на вечорницях милий із суперницею. Але згадавши про малу Саньку, кинулася тілом на полум’я, намагаючись його загасили. Від отриманих опіків незабаром померла.
Не «каторжна» була героїня твору, не лиха. Скривджена, обділена ласкою, дружбою та любов’ю вона не втратила здатність на співчуття та самопожертву.