Борис Грінченко, працюючи в багатьох різних селах, встиг надивитись на складне життя простого люду. Не дивно, що більшість його творів сповнені невимовної туги, жорстокого трагізму. Сама назва оповідання, описані ним події та герої викликають співчуття, а іноді жахають. На фоні цього образ Саньки стає єдиним повним проблиском світла, надії на те, що в світі можливо жити інакше, краще.
У світі, де батьки б`ють своїх дітей, кохання відкидають як щось непотрібне, щиру прихильність знайти майже неможливо, з`являється дівча. Яке воно? Хто зна. Автор не дає опису зовнішності, не пробує уточнити навіть вік чи хто її батьки. Ніякої деталізації з життя героїні. Просто маленька дівчинка, що своїм добрим серцем вміє топить кригу недовіри.
Чарівний образ матеріалізується ні звідки й творить чудо – завойовує серце Докії. Пробуджує серед відчаю доброзичливість, ніжність, бажання оберігати та плекати. Тільки згадка про неї вже допомогла минути великого горя – жертв від пожежі та серйозних майнових збитків односельчанам. Мало того, Докія без роздумів кидається гасити вогонь єдиним доступним засобом на той момент – власним тілом, не пожалівши свого життя, щоб вижила…
А хто вижив? Скоріше не людина, мрія письменника. Всупереч глибокому реалізму оповідання, невинне доброзичливе створіння більше схоже на віру в те, що колись серед народу проснуться кращі, високі прагнення. Запанує мир, злагода в серцях якщо не кожного, то хоча б багатьох. Не буде це величезною рідкістю.
З іншого боку, автор демонструє, якою силою володіє доброта, прихильність, щирість. Вона пробиває будь-які мури, рятує за страшних обставин. Всього лиш маленька Санька, а їй завдячує життям вся молодь села. Не було б її прихильності до Докії – усі б загинули. Але одного Саньчиного доброго серця вистачило на усіх.
Важлива й сцена похорону, де над могилою молодої талановитої та вродливої дівчини ніхто не сумує. Ніхто, окрім малого щиросердного дівчати, яке вже в такому юному віці розуміє, що таке справжня втрата. Нема нічого ціннішого людського життя. Відхід близької людини причиняє біль, наявність її поряд дарує спокій, теплоту, радість від самого існування. Це нормальна реакція здорової людини. В селі ж виявилась такою лише Санька. Мачуха не зронила сльозинки по дівчині, яка змалку росла та жила з нею в одному домі, доглядала її дітей, порала господарство. Навіть батько вирішив не засмучуватись такою «незначною» втратою, як власна дочка. Не зважаючи на рідну кров, вона була йому «каторжною». Молодь як сторонилась Докії за життя, так і по смерті змінювати своє відношення не стала.
Сьогодні, коли з`явилась можливість для самореалізації, фізична праця стала не такою важкою, вистачає часу та можливостей для духовного розвитку, такі добрі душі зустрічаються значно частіше. Існують щирі, небайдужі люди, котрі працюють меценатами, волонтерами, надають гуманітарну та психологічну допомогу нужденним. Можна сказати, починають здійснюватись мрії видатного українського письменника.