На сели дівчину називали Каторжна. Мати Докії померла, коли дитині виповнилось сім років. Батько не довго сумував, а привів додому чужу жінку, яка стала мачихою.
Нічого доброго від циєї людини не знала Докія на протязі усього життя. Мачиха завжди знаходила за що посварити, причепитися, вдарити. Не своя дитина – чужа.
А свій жорстокий характер пояснювала тим, що таким чином виховую Докію.
Не було надії і на батька. Той або не помічав доньку, або пив, забуваючись від «важкого життя».
У мачихи були маленькі дити. Спробувала Докія з ними лагідно повестись. Одного разу посадила посадила на коліна до себе та каже: «Поцілуй мене. Ніхто мене не любить». Але зла жінка наказала, чтоб маленький син кулачками побив дівчину.
На селі Докію теж не любили. Вона нікому не жалілась, завжди була самотня, не розуміли сусіди такої поведінки, та насміхалися над дівчиною.
Та й мачиха завжди знаходила привід, щоб на людях покарати дивчину, потягати за коси.
Ніде було шукати бідолашній втіхи. Посварить ії мачиха, поб’є, а вона втече у садочок, притулиться до калини, та просить: «Матінко моя, калинонька, прикрий мене своїм листячком зеленим, своїми ягідками червоними, одна ти в мене улюблена».
Одного разу мачиха довго шукала Докію, а діти розповіли, що дівчина сидить у садочку біля свого куща. Розверіпіла жінка, вхопила сакиру, та побігла, щоб знищити куст. Дівчина не могла очам своим повірити, як тільки не благала мачеху, руки їй цілувала, але ж та не зупинилась, доки не зрубала останні гілочки.
Отак минали роки, а нічого в житті дівчини не змінювалось, не бачила вони ані ласки, ані любові.
Не було в Докії ні іграшок, ні розваг, ні матері, ні дитинства. Калина була єдина, але й ту мачиха знищила.
Тільки два питання завжди повторювала собі каторжна: «За що, Господи, мені це?» та «Чим я гірше інших?». Дивилась дівчина на те, як інші люди живуть, як пестять своїх дітей, та заздрила їм.
Прагнула її душа любити, але не було такої людини, якої б вона могла відкрити свої почуття. А сусіди тільки й казали: «Каторжна, каторжна…», та насміхались.
Час минав, красивою стала дівчина, змінилось її обличчя, страждання принесло незвичайну вроду.
Але з хлопцями Докія не зустричалась. То гуляти батькова жінка не пускала, то роботи багата було, то ні в чому було піти.
Одного разу мачиха послала Докію до Одарки за глечиком. Не встигла дівчина увійти в хату, як до неї підскочив парубок, та й відразу обійняв красуню.
Що трапилось у ту хвилину? Але Докію начє підмінили. Вона ні про що й міркувати більше не могла, тільки про того самого парубка. Скільки разів пробиралася, шоб подивитися на коханого у віконце, але не бачила. И ось одного разу він сам зненацька зустрив її.
Вийшла Докія з хати, щоб хмизу набрати, а він як з під землі.
Вона аж затремтіла, хотила бігти, але він не відпустив. Обійняв, пригорнув до себе й поцілував. І наче увесь світ для дівчини змінився. Ось нарешті вона знайшла того, хто і її покохав, тай вона покохала, усією душєю. Душу подарувала йому, а назад не хотіла вертати.
Так минула весна та літо. Багато часу закохані проводили разом, цілувались та наговоритись не могли. І як тільки не лякала, як не сварила, не била мачиха, нічого не могло зупинити Докію. Та не хай, аби ж він був поряд, думала дівчина.
Одного разу парубок прийшов невеселий, та зі словами: «Не до віку ж цілуватись», перестрибнув через тин, та більше ніколи не приходив.
Сподівалась Докія, що повернеться, дуже сподівалась, але одна сусідка розповіла, що він давно вже ходить до Пріськи.
Не хотила дівчина вирити в таке, вирішила своїми очима побачити, та й побачила. Дочекалась зустрічі з ним, а він не посоромився, сам у вічі промовив: « І чого ця каторжна до мене в’язне».
Отак. І для нього вона теперь каторжна стала. Вона так його кохала, а він зрадив, зрадив, як усі інші. Дуже тяжко було у Докії на душі.
Тоді вирішила вона помститися. Узяла сірники та пішла до тієї хати, де жив парубок. Вона пролізла через город, щоб ніхто не бачив.
Назбирала сухої соломи та підпалила її. І тільки тоді коли, полум’я стало зростати, злякалась, та збагнула що накоїла.
Але більше всіх було їй шкода маленьку дівчинку Саньку, з якою она завжди гралася. Докія опом’яталася. За що ж вона спалить живу людину, за що дитину лишить життя?! Треба зашкодити лиху. Тоді Докія кинулася тушити вогонь, тільки під рукою нічого не було. І тоді дівчина стала тушити солому своїм тілом. Але полум’я вже було сильным. Багато опіків отримала дівчина, горила на ній уся одежа. Бідолашна намагалась виправити свій вчинок, аж поки не запаморочилось у голові.
«Рятуйте, хто в Бога вірить!». Ці мольби почули хлопці та дівчата, які й врятували дівчину. Вона отямилась вже вдома, а коли відкрила очі, то побачила біля себе тільки батька.
Останні слова Докії були: «За що? Господи, Боже, мій? За що?». Впала на подушку та вмерла.
Нікому було навіть сумувати за каторжною, тільки Санька плакала за нещасною.
Твір Бориса Грінченко про дівчинку, яка з маленьких років залишилась без материнськой опіки та зовсім не змогла протистояти реаліям дорослого життя. Вона росла у родині без любові та розуміння, та й загинула молодою від протиріччя своїх власних почуттів.
І як показала її смерть, дівчинка в цілому світі й насправді нікому не була потрібна.
Не знайшлося в її оточенні нікого, хто б зумів простягнути руку допомоги, пожалів, врятував. Проблема, яку розкрив автор полягає у байдужості та жорстокості суспільства. Докія - це образ людини, яку вбиває глухе та сліпе відношення суспільства до потреб інших.
Добра, лагідна, ніжна душа дитини прагнула отримати відповідні почуття, але не знайшла підтримки, тому стала жорстокою та прагнула помсти. Але в ту саму мить, коли іншим людям погрожувала смерть, Докія зуміла продемонструвати свої найкращі риси характеру: людяність та сміливість. Але за це їй довелось розплатитись власним життям.