Твір видатного українського письменника належить до гострих соціально-психологічних оповідань. Кожен образ в ньому містить широкий пласт душевних переживань, життєвого досвіду та відкриттів, які іноді не ясні навіть самим героям. Проте добре ясні автору, який висловлює свої погляди на події в оповіданні, роздуми героїв в вигляді авторських відступів – одного з основних поза сюжетних елементів композиції.
Саме висновки письменника частіше всього вносять повну чіткість в бачення образів, їх дій, це свого роду висновки, для яких матеріалом служать сюжетні лінії, яскраві вчинки, метання та страждання героїв. В оповідання «Каторжна» авторські відступи зустрічаються досить часто, оскільки складні душевні переживання повинні стати доступними читачеві, а непрямі способи передачі можуть бути неточно сприйнятими непідготовленим до подібних роздумів читачем. Грінченко ж ставив перед собою завдання як можна більше людей залучити до вирішення піднятих проблем.
Перша проблема – дитяча потреба в любові. В невдалій родині любить нікому, діти страждають. Селянська сирота Докія зростала з батьком алкоголіком, недоброю мачухою, що підбурювала проти неї зведених братів та сестер. Нікому було захистити, зрозуміти, подарувати трохи ласки та доброї усмішки. А цього так бракувало маленькій дівчинці. Письменник промовляє: «Еге, вона плакала тим, що в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! І те серденько так хотіло любити, так хотіло! Але ж любити було нікого!..».
Наступний відступ демонструє, як головна героїня, попавши в надскладні умови для розвитку, впадає у відчай, зневіру, розривається від протиріч, якими наповнена. При цьому відривається від оточуючого світу і не помічає ні того, що в світі існує щось хороше, ні свого відсторонення від нього. Автор описує цей процес так: «Вона спершу й сама не знала до пуття, як і про віщо вона дума: думається, та й годі. А думалося все саме смутне, саме невеселе, і ось, нарешті, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразніш од усіх одна думка: "За що мене так мучать?" А потім: "Хіба я гірша від інших?" І ці дві думки не давали їй спокою….».
Борис Грінченко прямо вказував, що Докія й не могла побачити своєї неспроможності відчувати добро й любов від інших. Читачі не зможуть оминути такий прямий вислів: «Вона, кажу, не могла ще зрозуміти того, що в таких випадках сама іноді була винна, не могла, бо дуже вже великої кривди зазнала від людей…». Проводячи по поступовому дорослішанню, а разом з тим становленні, Докії, педагог-практик наглядно демонструє всю пагубну дію соціальних законів на нікому не потрібну дитячу душу.
Про те, що подібні відносини людини з суспільством приводять до злочинів, автор указує ще в першій частині, коли героїня заледве вийшла з підліткового віку. «І так вона жила собі відлюдьком з своєю журбою, з своєю мукою, а іноді — і останніми часами дуже часто — із бажанням помститися...».
В другій частині твору переважають описи та роздуми самої героїні. Все присвячене коханню, наповнено думками про коханого, і більше нічому нема місця в дівчачому серці на частині літературного твору. Лише в закінчення автор висловлює сумнів, чи не пора схаменутись, оглянутись, задуматись. Але цього разу він робить це непевно, ніби натякаючи, що все одно слухати його Докія не буде: «Минула весна, літо минає... Чи не мина з ними й щастя?...».
Лише в фіналі твору, після сцени похорон, Борис Грінченко підводить підсумок трагічному життю дівчини. Після неї залишились лише питання, на які необхідно знайти відповідь нащадкам, тому що свого часу ніхто не зміг цього зробить: «І ніхто й не думав одмовити собі на те питання, що вона кинула вмираючи: за що? За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?..»