Автор – Богдан-Ігор Антонич, багатогранний український митець XX століття. В його творчості гармонійно злилися давні традиції української поезії і сучасні тенденції.
Багато літературознавців намагалися дати характеристику особистості Антонича, але найкраще поета можна зрозуміти з його власних віршів.
Вірш «Автопортрет» входить до збірки «Три перстені».
Рік написання: 1934 рік.
Рід літератури: лірика
Жанр: вірш-медитація.
Вид лірики: філософська.
Художній напрямок: міфологізм, символізм.
Розмір вірша: ямб.
Римування – Перехресна рима.
Ліричний герой. На початку вірша ліричний герой нагадує дитину, що вперше відкриває для себе світ. Він щиро радіє сонцю, захоплюється красою різнобарвних дерев, п’яніє від пахощів весни. А в підсумку вірша герой чітко говорить про свою світоглядну позицію, що визначає його як цілковито зрілу особистість. Світобачення ліричного героя співпадає зі світобаченням поета, тому можна стверджувати, що ліричний герой – це сам поет.
Тема: П’янка краса навколишнього світу, в яку закоханий ліричний герой.
Ідея: возвеличення природи, ствердження її «незглибної» краси, бажання поета показати своє світобачення й світовідчуття читачам.
Художні засоби:
1. Інверсія: клени срібні, красо незглибна.
2. Епітети. Клени – червоні та срібні, краса - незглибна, похмілля – весняне.
3. Гра слів. Автор наділяє красу природи означенням «незглибна». Це авторська форма слова «незглибимий», тобто такий, що не має меж. Отже, для поета краса природи безмежна.
4. Риторичне звертання: красо незглибна.
5. Застарілі та маловживані слова. Дочасність – передчасний; поганин – язичник.
6. Метафора: сонцеві життя продавши, поет весняного похмілля, сто червінців божевілля.
Композиція. Вірш містить всього два чотиривірші, але в них автор зумів представити своє світобачення, тому це справжній автопортрет поета.
Вірш «Автопортрет» за жанром є медитацію. Автор завжди цікавився минулим свого народу. А, як відомо, у лемків велика самобутня культура, тому не дивно, що на Лемківщині з’явився такий неординарний поет, як Антонич. Природа незвичного краю, звичаї народу дуже вплинули на його свідомість, дали простір для творчої уяви.
Сам Антонич говорив про свій край, що це земля, де дивовижно поєдналися залишки язичницьких вірувань із сучасністю, де панує незбагненно чарівний світ природи, який не може не п'янити. Як підтвердження цього, рядки з вірша: «... красо незглибна, невже ж тобою не п’яніти?»
Поет є прихильником язичницьких поглядів на природу. Для нього вона велична і гідна поклоніння. Антонич вважав себе не її царем, а її частиною. Особливе місце в поезії автора займає сонце, яке ним одухотворене: «... сонцеві життя продавши».
Богдан-Ігор Антонич – незвичайна особистість, обдарований митець та співець природи – «поет весняного похмілля».