43
Я не зневажаю вас, священики всіх часів і народів,
Моя віра — з усіх найбільша й найменша з усіх,
Вона давні і сучасні ввібрала релігії і все, що було між
ними;
Я вірю, що знову прийду на землю через п’ять тисяч років,
Я чекаю, що скажуть оракули, шаную богів і вітаю сонце,
Я роблю фетиш із першого-ліпшого каменя чи пенька,
Я чаклун із палицею в зачарованім колі обісу,
Я допомагаю ламі чи браминові поправляти світильники
перед ідолами,
Я танцюю вздовж вулиць під час фалічного ходу,
я заглиблений у споглядання суворий
а.скет-індус у пущі,
Я п’ю з черепа мед, я шаную шастри й веди,
я вірю в коран,
Я в теокаллі вступаю, заплямлений кров’ю від каменя
й ножа, я б’ю в барабан зі зміїної шкіри,
Я приймаю євангеліє, приймаю розп’ятого, я знаю напевно,
що він божество,
Я месу вистоюю на колінах, підводжуся до пуританської
молитви чи терпляче сиджу на церковній лаві,
Я пророчисто мовлю, чи в екстазі вигукую з піною на
вустах, чи закляклий чекаю, доки мій дух мене
надихне,
Я дивлюся на брук і землю чи вбік од бруку й землі,
Я з тих, що накручують сферу сфер.
Я — одна з тієї відцентрових та доцентрових сил, я кручуся
і сиплю словами, як людина, що лишає доручення
перед мандрівкою.
Занепалі духом, скептики, нудні й відсторонені,
Безжурні, похмурі, байдужі, злі, манірні, невпевнені,
безбожні,—
Я всіх вас знаю, я знаю море мук, сумнівів, розпуки, безвір’я.
Як б’ють хвостові плавці кита по воді!
Як блискавично вони звиваються, розхлюпуючи судомно кров!
Мир вам, закривавлені плавці скептиків, нудних і байдужих,
Я разом з вами, так само, як і з усіма іншими,
Минуле однаково відштовхується від вас, від мене,
й від усіх,
І те, що досі невипробуване, і майбутнє — однаковісінько
належить вам, мені та всім.
Я не знаю, що невипробуване і що попереду,
Але я знаю, що й воно, в свою чергу, роковане і настане.
Воно роковане всім: тим, хто йде, й тим, хто спиняється.
Воно чекає на молодого чоловіка, який помер і похований,
На молоду жінку, що померла й лежить тепер поруч нього,
На дитину, що зазирнула у двері, а тоді відбігла і зникла
назавжди,
На діда, що прожив життя без мети, і від того тепер
більшу гіркоту відчуває, ніж від жовчі,
На того, кого в притулку сушать пияцтво й лихі хвороби,
На безліч замордованих і загиблих, на диких кобу,
яких називають гноєм людства,
На найпростіших істот, що просто плавають,
розкривши рота, і їжа сама туди потрапляє,
На все на землі чи в найдавніших земних могилах,
На все в міріадах сфер і на міріади міріад, що населяють
ті сфери,
На все, що є, і на найдрібнішу дещицю того, що ми знаємо.
44
Час мені пояснити свою сутність — устаньмо.
Те, що відоме, я відкидаю,
Я пориваю всіх чоловіків і жінок у Невідомість.
Годинник показує хвилини, але де годинник для вічності?
Ми давно вже вичерпали трильйони зим і літ,
А ще трильйони попереду, і ще, і ще трильйони.
Ті, що досі народжувались, дали нам багатство і розмаїття,
І ті, що народиться згодом, принесуть нам багатство
і розмаїття.
Я нікого не називаю ні більшим, ні меншим,
Той, хто посідає свій час і місце,— рівний той з усіма.
Брате, сестро, люди заздрили вам і вас хотіли убити?
Шкода вас, але ніхто не заздрить мені й не хоче
вбити мене,
Усі навколо добрі були до мене, і мені нема на що нарікати
(Що я маю спільного з наріканням?)
Я — вершина вивершених справ, і я вміщаю все те,
що буде.
Мої ноги ступили на щонайвищу сходинку,
На кожній сходинці — оберемки епох, і ще більші оберемки
між сходинками,
Я пройшов усі сходинки, що внизу, та йду дедалі
вище й вище.
Вище й вище я підіймаюсь, і примари маліють
у мене за спиною,
Ген унизу я бачу первісне величезне Ніщо, я знаю,
що був і там,
Я чекав, невидимий, вічно і спав в летаргічній імлі,
Я чекав на свій час, і мені не зашкодив чад вуглецевий.
Довго був я затиснутий там—довго-предовго.
Незмірні приготування робились для мене,
Віддані й лагідні руки спрямовували мене.
Цикли перевозили мою колиску з берега та на берег і все
веслували, мов човнярі завзяті.
Щоб дати місце мені, зірки поступались, ідучи
по колах своїх,
Вони посилали своє проміння, щоб у мене у вмістилищі
наглядати моєму.
Доки я з матері не вийшов, мене скеровували покоління,
Мій зародок у віках не барився, ніщо не могло
його приспати.
Для нього космічні туманності згустилися у запліднену
сферу,
Повільно утворювались нашарування довгі, щоб стати
йому опертям,
Величезні рослини давали йому поживу,
Чудовиська-ящери переносили його у пащі, обережно
клали, де треба.
Сили усі світові працювали невтомно, щоб вивершити мене
й звеселити, І ось я стою на цьому місці, а в мені — моя здорова душа.
50
Воно є в мені — я не знаю, що саме,— але знаю, що є.
Зболіле й спітніле, тіло моє стає спокійне й свіже,
Я сплю... я сплю довго.
Я не знаю, що це,— воно без назви— це немовлене слово,
Його немає в жодному словнику, в жодному вислові,
символі.
Те, на чому воно гойдається, більше за землю, на якій
гойдаюсь я, Для нього світобудова — друг, обійми якого мене
пробуджують.
Напевне, я міг би сказати більше. Обриси! Я благаю за
моїх братів й сестер.
Чи бачите ви, о братове й сестри?
Це не хаос, не смерть,— це форма, єдність, це план... це
вічне життя... це Щастя.
52
Пролітаючи, яструб плямистий докоряє мені за лінощі
та балакучість.
Я теж аніскілечки не приборканий, і мене тлумачити
неможливо,
Я варварським криком кричу над дахами світу.
Останній подих дня затримався заради мене,
Він жбурляє подобу мою слідом за іншими — справжню,
мов будь-яка тінь, що падає на дику пущу,
Він умовляє мене стати парою і смерканням.
Повітрям я відлітаю, я махаю своїм білим волоссям сонцю,
яке тікає, Плоть виходить із мене, і я жену її, мереживо рване.
Я заповідаю себе землі, щоб прорости травою, яку люблю,
Як я вам буду знову потрібний, шукайте мене під підошвами
своїх черевиків.
Навряд чи втямите ви, хто я і що я хочу сказати,
Та принаймні я стану вам добрим здоров’ям,
Я очищу й зміцню вашу кров.
Не знайшовши мене одразу, не втрачайте надії,
Не заставши в однім місці, шукайте мене деінде,
Десь-то я зупинився й чекаю на вас.
Переклав Л. Герасимчук
Сторінки: 1 2 3 4 5 [ 6 ]