загрузка...

Народні байки

Байка - невеликий алегоричний епічний твір повчального змісту, героями якого виступають звірі, люди, рослини чи предмети. Цей літературний жанр добре прислужився в алегоричному освоєнні культурно-побутової й етичної практики людей в різні періоди розвитку суспільства. Виразні художні образи байки, тонка психологія характерів, незвичайні ситуації, різноманітні художні деталі епосу байки завжди самобутні й історично конкретні. Вони у специфічній літературній формі передають життєві позиції, уподобання, переконання, наміри й надії певного народу в певний період його історії.

Народна байка пройшла складний шлях розвитку від моралістичних алегорій у період її зародження до соціально насиченої сатири. Проте, при всій розмаїтості її видозмін, викликаних історичними умовами та вимогами, вона зберегла ряд сталих специфічних рис, структурних ознак. На початку твору іноді буває вступ, який готує читача до подальшого викладу подій. У кінці байки, як правило, дається коротке резюме, що розкриває її основний задум і називається «мораллю», яка викладається у формі порад, побажань, попереджень.

Як і близькі до них жанри легенд і казок про тварин, байки з'явилися ще задовго до виникнення письменності. Звідси - спільність образів, мотивів, сюжетів, їхня багатоваріантність. Витоки «звіриного епосу» фольклористи відносять до стадії первісної релігії, коли фантастичні вірування виникали на основі забобонного схиляння первісної людини перед іншими живими істотами, обожнювання їх мовбито охоронців, могутніх захисників та покровителів роду. Вікові спостереження людей над життям і поведінкою тварин викликали в них бажання пояснити всі незрозумілі їм закономірності навколишнього світу, ту загальну гармонію, яка склалася у живій природі, збагнути логіку поведінки звірів, яка здавалася розумною, доцільною, а насправді була наслідком дії законів природного відбору. Так склався культ тварин у людській уяві.

Пізніше, коли «звіриний епос» почав записуватися, образ тварини втратив своє первісне значення і фактично став сприйматися як алегоричне зображення людини. При творенні народних байок відбиралися риси поведінки людей, характерні для них протягом багатьох віків, і в розповідях переносились на тваринний світ. На відміну від інших жанрів «звіриного епосу», в основу байки закладалася явна вигадка, яка була цікава своїм прозорим натяком на якесь конкретне життєве явище і захоплювала алегоричністю. Вигадка була не тільки розвагою, а й, передусім, ставила дидактичну, повчальну мету.

Характерною особливістю народних байок були і залишаються гумор і сатира. В них висміюються негативні вчинки чи риси характеру звірів (мається на увазі людей) - хитрощі, лінощі, боягузтво, ненаситність, нещирість, улесливість тощо. Мораль, як правило, несе в собі пораду чи побажання, як позбуватися цих вад.

В українських народних байках задіяні майже всі дикі та свійські тварини. В епосі східних слов'ян дуже поширений образ вовка. Спочатку він вважався священною твариною, бо був найбільш небезпечним. Пізніше його зображають як нерозумного ненаситного хижака-невдаху. Його обдурює і лисиця, і собака, і кінь, і, звичайно, людина. Такий перехід від обожнювання до висміювання відбувся в процесі пізнання світу, розвитку людства, переходу від язичництва до християнства. Нові часи вимагали нових героїв. Під час козаччини активно вводяться в байки образи свійських тварин. Вони наділяються рисами доброти, безстрашності, працьовитості, справедливості.

Народні байки характером осмислення і узагальнення життєвих фактів і явищ, художньою манерою їх відображення, системою образів перегукуються з літературними байками, які стали їхніми гідними послідовниками, сповнившись новими реаліями (http://marcoexpert.com.ua).

«Бібліотека школяра» пропонує Вам ознайомитись з наступними українськими народними байками:

  • Не впусти рака з рота
  • Миш, жаба і каня
  • Миш і жаба
  • Піддурена ворона
  • Лебідь, щука і рак
  • Провчений журавель
  • Вовк і кобила
  • Жаба боязкіша від зайця
  • загрузка...