23
Нескінченне розкриття слів, що належать епохам!
А ось моє слово, сучасності — En-Masse*.
Слово віри, якій нема упину,
Тепер, чи надалі — мені байдуже, я приймаю
Час беззастережно.
Тільки він бездоганний, тільки він заокруглює і довершує все,
Тільки це таємниче приголомшливе диво довершує все.
Я Дійсність сприймаю і не смію сумнівам її піддавати,
Матеріалізм виповнює мене вщерть.
Ура позитивним наукам! Хай живе точний досвід!
Принесіть очитку разом із кедром і гілками бузку,
Це — лексикограф, це — хімік, а цей склав граматику
єгипетських давніх письмен,
Ці — моряки, що провели корабель через небезпечні
й незнані моря,
Цей — геолог, той — працює скальпелем, а той — математик.
Вам, благородні, завжди шана найперша!
Ваші факти корисні, та оселя моя не в них,
Вони — тільки сходинки, що ведуть мене до оселі моєї.
Менш за все слова мої промовляють про властивості,
Більше промовляють вони про життя невимовне,
про свободу і шлях до неї,
Коротка мова моя про немічних та безплідних,
я славлю чоловіків і жінок при повнім здоров’ї,
Вони б’ють у гонг повстання, підтримують утікачів,
змовників та конспіраторів.
24
Уолт Уїтмен, космос, Манхеттена син,
Буйний, дорідний, чуттєвий, їсть, п’є і народжує,
Не сентиментальний, не ставить себе над чоловіками
чи жінками, чи осторонь їх,
Однаково сором’язливий та безсоромний.
Геть замки з дверей!
Геть з одвірків і двері самі!
Хто зневажає іншого, той зневажає мене,
І все, що зроблено й мовлено, повертається врешті до мене.
Крізь мене натхнення, наростаючи, рине бурхливо,
крізь мене — потік одкровення.
Я називаю пароль одвічний, я знак даю: Демократія,
Клянусь, я не прийму нічого, що порівну всім не припало б!
Крізь мене йде так багато голосів німотних,
Голоси нескінченних поколінь в’язнів, рабів,
Голоси хворих, і зневірених, і злодіїв, і карликів,
Голоси циклів підготовки, й зростання,
І ниток, що пов’язують зорі, і материнського лона,
і сім’я батьківського,
І прав, що належать упослідженим,
Голоси калік, нездар, недоумків, дурнів, людців жалюгідних,
Імли, що в повітрі висить, жуків, що котять кульки гною.
Крізь мене — заборонені голоси,
Голоси статі й хоті, голоси під серпанком, і я знімаю серпанок,
Голоси розпусти, очищені і перетворені мною.
Я пальцями не затуляю собі рота,
З кишечником я так само ніжний, як з головою та серцем,
Злягання не вище для мене за смерть.
Я вірую в плоть і в її апетити,
Бачити, чути і відчувати — це чудеса, і кожна моя волосинка —
це чудо.
Я божественний усередині й зовні, я освячую все,
що торкаю сам і що торкає мене,
Запах цих пахов духмяніший від молитви,
Ця голова — вище церков, біблій та всіх на світі вір.
Якщо я обожнюю щось більше за інше, то хай це буде велике
моє тіло чи будь-яка частинка його,
Оболонко прозора моя, хай це будеш ти!
Тіняві виступи й западини — ви!
Міцний різцю чоловічий — ти!
Усе, що в нив’я увійде моє — ти!
Ти, густа крове! ти, молочний поточе блідих цівок мого життя!
Груди, що до інших грудей притиснуті,— ви!
Мій мозку, хай це будуть твої таємні звивини!
Вимитий корінь лепехи! полохкий бекасе! гніздо, де пильновані
однаковісінькі яйця! Хай це будете ви!
Поплутане, скуйовджене сіно голови, борода, м’язи,
хай це будете ви!
Струмінь кленового соку, волокно чоловічої пшениці,
хай це будете ви!
Сонце щедротне, хай це будеш ти!
Тумани, що світлом чи тінню лягаєте мені на обличчя,
хай це будете ви!
Тружденні потоки й роси, хай це будете ви!
Вітри, чиє лоскотне любострастя мене торкає,
хай це будете ви!
Широкі поля м’язисті, гілля віргінського дуба, закоханий
блукачу на звивистих шляхах моїх,
хай це будете ви!
Руки, що тиснув я, обличчя, які цілував, всякий смертний,
кого я тільки торкнувся, хай це будете ви!
Я люблю себе до нестями, так багато мене і все так п’янить,
Кожна мить, кожен рух виповнює мене радістю,
Я не знаю, як мої суглоби згинаються і де причина
моїх найменших бажань,
Де причина приязні, яку я випромінюю, і приязні,
яку приймаю.
Я східцями виходжу на ґанок і замислююсь, чи існує
він насправді,
Кручені паничі за вікном більше тішать мене,
ніж метафізика книжна.
Побачити світанок!
Кволе світло розсіює величезні й прозорі тіні,
Повітря смакує піднебінню моєму.
Все, що здатне рухатись, прокидається раптово й цнотливо,
мовчки зводиться і вдихає свіжість,
Біжить стрімголов верхами й низами.
Щось незриме висуває свої любострасні ріжки,
Моря сліпучого соку заливають небо.
Земля вся щільно при небі, ця їхня щоденна близькість,
Здиблений виклик зі сходу над головою моєю в цю мить,
Глузливе: «Ану ж бо, чи тобі до снаги?»
26
Тепер я буду лише слухати,
Щоб увібрати в цю пісню усе, що чую, нехай звуки її збагатять.
Я чую бравурні співи пташок, шерех пшениці ростучої,
балачку пломінців, тріскотіння дров; що варять мені страву,
Я чую улюблений мій звук, звук людського голосу,
Чую звуки, що ринуть разом, поєднані, злиті чи один за одним,
Звуки міста і звуки, що за містом, звуки дня і ночі,
Балакучість юнаків з тими, кому вони до вподоби,
гучний регіт робочого люду за столом,
Лють розірваної дружби, хворого тихий лепет,
Суддя руки до столу притис, бліді губи виголошують
смертний вирок,
«Ра-азом!» — кричать вантажники, розвантажуючи кораблі
біля пристані, приспів матросів, що піднімають якір,
Бамкання пожежного дзвону, крик «Горить!», в одній веремії
зливаються гуркіт помп і пожежних візків
із попереджувальними дзвінками та сигнальними
вогнями,
Паровий гудок і — важко під’їздить ешелон,
Повільний марш звучить поперед колони,
що вишикувалась по двоє
(Це почесна варта якомусь небіжчику, вершки прапорів
перев’язані чорним крепом).
Я чую віолончель (це скарга юнакового серця),
Я чую корнет-а-пістон, його звуки легко влітають
у мої вуха
І збуджують солодкий до нестями біль у грудях.
Я чую хор, це велика опера,
Це ж бо справжня музика! вона мене тішить.
Мене виповнює тенор, розлогий і свіжий, мов світобудова,
Округлі губи формують звук — він рине і по вінця мене наповнює.
Я чую добре поставлене сопрано (що ж це вона співає?),
Оркестр закружляв мене по орбіті, більшій, ніж орбіта Урана,
Він добуває з мене такі поривання, що я й гадки про них
не мав,
Він — вітрила мої, я торкаю воду ногами, їх лижуть ліниві хвилі,
Мене перестрівають окрики прикрі та злі, мені спирає віддих,
Медвяним наситившись морфієм, здавилося горло в бухтах
смерті,—
Ось відпустило нарешті, щоб відчув я загадку із загадок,
Яку називають — Буття.
Сторінки: 1 2 3 [ 4 ] 5 6