Другорядним, але досить помітним образом повісті «Захар Беркут» є Бурунда. Це один з ватажків, або, як його названо у творі, бегадир, монгольського війська. Бурунда – онук Чингісхана, тому й займав високе становище.
І.Я. Франко створює цілісний портрет героя. Це був чоловік високого зросту, вирізнявся «геркулесовою будовою тіла». Обличчя Бурунди було темно-оливкового відтінку. Монгольський начальник був одягений у шкуру степового тигра. Зовнішній вигляд героя свідчив про його туркоманське походження.
Бурунда-бегадир був воїном страшним, безтямно-сміливим та кровожерливим. Його загони залишали після себе страшні руїни, пожежі та ріки крові. Цим він перевершував Пету – ще одного монгольського начальника. Кожного вечора перед шатром Бурунди з’являлися свіжі голови і їх було набагато більше, ніж перед шатром Пети.
Проте Бурунда не вмів вправно керувати великим військом. Він вів порівняно невеликі загони. Пета пропускав їх найнебезпечніші місця, а потім просто завершував справу.
Саме Бурунда попросився повести десятитисячний відділ монголів небезпечним тухольським шляхом. План нападу, яким він поділився з Петою, був сміливим, але розумним.
Бурунда, взявши Тугара Вовка, почав втілювати свій задум. Він не сподівався, що тухольці будуть оборонятися. Монголи почали втікати від граду каміння, але бегадир завернув їх, вказавши на вхід до вивозу. Зі своїми підданими він звик поводитися суворо, жорстоко, тому «ричав ярим туром», щоб повернути їх до наступу. Щоразу, як монголи намагалися втікати, онук Чингісхана повертав їх криком та погрозами.
Бурунда не вирізнявся кмітливістю, розумом. Завойовувати він звик приступом, жорстокістю, руйнуваннями. Не дивно, що, опинившись у кітловині, він прислухався до Тугара Вовка і наказав спалити тухольські хати.
Бурунда не любив та й не звик визнавати своїх помилок. Потрапивши у пастку в кітловині, він почав звинувачувати Тугара Вовка. Боярин намагався довести, що цей похід – спільне рішення монгольських начальників, але «все те відскакувало від переконання Бурунди, мов горох від стіни».
Бегадира важко було в чомусь переконати. Він погоджувався тільки тоді, коли не мав іншого виходу. Так він погодився і з планом порятунку, запропонованим Тугаром Вовком.
Бурунда був недалекоглядним, обманути його було неважкою справою. Цим і скористався Максим Беркут, показавши вихід із кітловини, але не давши ним скористатися. Потім монгольський начальник бездумно піддався пораді будувати острівці з каміння, аби врятуватися від води. Бегадиру навіть на думку не спало, що все військо так врятувати неможливо. А втім Бурунді найважливіше було врятувати себе.
Коли вода почала підступати дужче, Бурунда кинувся рятуватися, на вцілілих монголів зі свого загону не зважав. Це показує егоїстичну натуру героя.
Бурунда-бегадир із повісті І. Франка «Захар Беркут» сміливий, поки відчуває за собою своє військо. Залишаючись один на один з небезпекою, він потрапляє у полон гніву та страху. На прикладі цього образу Іван Якович показав, що за злі вчинки завжди доводиться платити. Іноді ця плата найвища – життя.