Богдан-Ігор Антонич – самобутній митець XX століття, який народився в дивовижнім краї – Лемківщині, де з давніх-давен проживає етнічна група українців. Він був всебічно обдарованою людиною: мав хист до музики, цікавився образотворчим мистецтвом, писав прозу, але відомим став завдяки своїй оригінальній поезії.
Ще в роки навчання у Львівському університеті Антонича визнали літературні критики, а львівська молодь ним захоплювалася. Чим же був цікавий цей, на перший погляд, звичайний скромний юнак? Коли він читав власні твори, то розкривав перед слухачами своє оригінальне світобачення, дивував новими цікавими метафорами, вражав музичністю віршів.
Його перший ліричний твір «Біг — 1000 метрів» був опублікований у 1931 році в журналі «Вогні». В тому ж році виходить романтична збірка «Привітання життя». Але найвищим досягненням поета стала збірка «Три перстені» (1934 рік). За неї Антонич отримує нагороду Львівського товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка.
31 грудня 1935 року на літературному святі митець розкрив своє життєве кредо: «Хочу і маю відвагу йти самостійно і бути самим собою». Ця позиція дійсно вимагає відваги, адже не так багато людей насмілюються бути не такими, як всі та відстоюють свою особливість в житті та творчості. Антонич був вірний своєму кредо: не вступав у політичні партії, вважав, що політика шкодить мистецтву; прагнув самостійно зрозуміти суть людського буття; оригінально зображав природні явища. Для нього природа була натхненням. Поет понад усе прагнув гармонії з нею і закликав до цього інших.
Найбільша збірка Антонича має назву «Книга Лева». Вона була надрукована у 1936 році та була відзначена нагородою Українського католицького союзу. Назву поет запозичив з Євангелія. В його творчості важливими є релігійні мотиви. Але релігійний світогляд Антонича також незвичайний, бо в ньому поєдналися давні вірування лемків та християнська віра.
Вірші Антонича не мають класичної форми, вони не «закуті» в точну риму, але вражають своєю музичністю завдяки вдалому поєднанню схожих звуків. На окрему увагу заслуговують його оригінальні метафори, за допомогою яких ми можемо поглянути на звичні речі чи явища під новим кутом. Цікаво, як автор метафорично говорить про себе, наприклад : «Антонич був хрущем», «хлопчина з сонцем на плечах».
Богдан-Ігор Антонич вважав себе маленьким хрущем на Шевченківських вишнях, тобто скромним послідовником поетичних традицій, а насправді був самобутнім велетнем і залишається окрасою української поезії.