Горохвяний хліб, хмурі будні, свист гарматнів, що проносилися над дахом будинку, нічна стрілянина, коли місто опинялось у владі пітьми і кожен будинок ставав самотнім островом, одрізаним од цілого світу, вартування в парадному коло дверей, забитих дошками, — усе це гнітило, вселяло почугтя непевности й утоми. Імперія агонізувала. На вулицях міста валялись трупи коней. То тут, то там виникали самосуди. Здичавілі пси зграями бігали по порожніх пішоходах.
До університету почали приймати жінок. Восени 17-ого року Вер з курсів перейшла в університет.
Серце стигло в попелі зимових присмеркових днів. Горохвяний хліб був крихкий і мав солодкий присмак.
Революція переставала бути забавкою для естетів. Дзвінким і широким, як крок караулу, словом Коmmandantur, написаним чорними літерами на рівно виструганій дошці, яку повісили проти Міської Думи над входом до «Дворянського зібрання», 1918 рік ствердив для революції перепочинок. Літо 18 року принесло білий хліб, ясність і спокій, звичайний усталений лад, сонце, пляж, Курбасів «Молодий театр» з Кляйстом і Шекспіром, «Біба-бо» з Агнівцевим, роздягнену «Леду» Анатоля Каменського, віденську оперетку. Втікачі з Петербургу й Москви переповнили Хрещатик, каварні Франсуа й Семадені, алеї Купецького саду. Київ став галасливий, людний, безтурботний. «Чорна біржа» простяглася од Інститутської до цирку на Миколаївській. Двір, сенат, синод, міністри, титули й ордени відновлювали ілюзії реставрованого Петербургу на берегах Дніпра.
Восени 18-ого року Вер була однією з тих, що натовпом молоді вийшли з університету: повстати й розбігтися. Знов спалахнула раптом на мить колишня мрія про Віру Фігнер. Спалахнула й згасла, щоб більше ніколи не прокидатись.
Тоді прийшли голодні роки. Місто вмирало. Брук вулиць заріс травою, трамваї перестали ходити, крамниці стояли з вибитим склом вікон, з вітринами, забитими дошками. Більшість знайомих роз'їхалося з міста: тікали вчителювати на село, доти ніколи не вчителювавши, працювати на цукроварнях і лісових розробках бухгальтерами, доти ніколи не бачивши, що таке рахівниця й гросбух. Меншість лишалась у голодному тихому місті і вивчала тонку науку «пайкологіі», вагаючись між соцзабезівськими дитбудинками, Дніпросоюзом та воєнкоматівськими закладами.
Вер пов'язала голову хусточкою й пішла працювати на фабрику. Вона працювала коло верстату й перекладала Верлена. Працюючи коло верстату, вона не відчула себе робітницею. Свою роботу на фабриці вона усвідомлювала як службу. Блок у свій «скитський» період навчав «слухати» революцію, але не навчав робити її.
Вер скористувалася з першої нагоди, щоб од верстату повернутися знов до письмового стола. Життя Вер, її революційність, її праця, її ентузіязм, кохання й навіть шлюб, — усе це було лише силюетою іншого, щільного, живого життя. Плаский обрис із чорного паперу на білому паспарту. Життя проходило повз неї.
Року 1922 Вер вийшла заміж за лікаря. Навіщо вона вийшла заміж? З кохання? Можливо, що деякою мірою це було й так. їй імпонував цей літній, грузький, великий чоловік з важкими темними повіками у зморшках і зіркими очима степового хижака. Певніше, однак, вона вийшла за нього тільки з почуття втоми й байдужости, тому, що це створювало для неї якийсь вихід. За два роки згодом вони розійшлися. Знов таки не тому, що посварилися або обридли один одному. Це вийшло само собою. Року 1924 він дістав запрошення в Харків до Інституту дослідження мозку. Він не дуже настоював, щоб дружина переїздила з ним до Харкова, а Вер не проявляла особливого бажання жити далі вкупі.
Це був один із сучасних шлюбів, коли жінка жила в одному місті, а чоловік в іншому. Наявність помешкання в Києві і брак помешкання в Харкові були достатнім аргументом, щоб жити нарізно. Вер іноді приїздила до чоловіка в Харків, а він іноді на кілька днів у Київ. Він стрічав її на двірці з квітами, водив у театр і, проводжаючи, клав на столику купе м'якого вагона велику коробку шоколяди. Залізничий квиток, коробка шоколяди, щомісячний грошовий переказ поштою й лист од Вер з повідомленням про одержання грошей зі стандартним приписом: «Цілую. Твоя!», — доводили Вер, що вона заміжня. Вони не приятелювали з чоловіком, але й не ворогували; були одночасно одружені, байдужі й чужі.
Життя складалося з уривків, з початків чогось, що ніколи не ставало завершеним, з плянів, досвідів і проектів, що їх вона ніколи не намагалася здійснити.
...Вер сиділа з Корвиним у фоє кіна, чекаючи на початок сеансу.
Вер казала Корвинові:
— Колись я працювала коло верстату — це було давно, дуже давно! Я вчилася деякий час у балетній студії! Навіщо? Може лише на те, щоб кинути? Я вийшла заміж! Заміж я вийшла за чоловіка млявого й коректного. Він мешкає в іншому місті й приїздить разів два протягом року на кілька днів. Я знаю англійську мову, перекладаю Джека Лондона й Джозефа Конрада на українську — коли б на мій смак, я не перекладала б ані того, ані того, бо ані той, ані той мені аж ніяк не подобаються. Те, що я роблю переклади, це дає мені можливість жити на власні кошти. Чого варте це все? Після павзи Вер додала:
— Я ходжу в кіно, я роблю це, щоб бачити потім сни. Ви, Корвине, певно, не вмієте настроювати себе на сни. Ні? А я вмію! У мене є цікавий задум для повісти: описати не сам роман, перипетії кохання, а лише ті сни, що їх бачать закохані. Сни повторюються. Вони ляйтмотивні, й мотиви снів заступають зміни й подробиці любовних пригод. Це був би надзвичайно цікавий роман.
Корвин не зрозумів Вер: він не знав ніяких повторених снів, а ті сни, що повторювались, не мали жадного сенсу.
На відповідь Корвин зробив невиразний жест.
Проти них коло протилежної стінки фоє за столом сидів горбань у чорному сурдуті, з білим високим комірцем і чорною пишною, пов'язаною бантом з крепу краваткою. У нього було бліде, гостре обличчя рахітика й довгі вчепливі руки мавпи. З чорного паперу, наклеюючи на біле паспарту, він вирізав силюети.
Корвин запропонував Вер замовити горбаневі вирізати її силюету. Вирізуючи з паперу силюетний портрет Вер, оперуючи ножицями, папером і швидкими, довгими пальцями, горбань говорив:
— Ножиці слухняні, як олівець. Вони досконаліші від олівця й пензля. Я волію користуватись краще з ножиць, як з олівця. Ножиці психологічніші, вони як продовження пальців: це скульптура, поєднана з малюнком. Вирізати з паперу силюетний профіль жіночого обличчя — це відчувати насолоду. В профілях деяких жінок є дивовижна гармонійність. Я здобуваю фізичну втіху, коли мої пальці повторюють з м'якою й лагідною рівністю вигін підборіддя, губ, носа, чола й голови. Мистецтво силюети, мистецтво єдиної цільної лінії — умовне й обмежене. Воно легке й разом з тим важке. Але, перемагаючи його умовну обмеженість, іноді відчуваєш радісну сподіванку, що створено шедевр.
Горбань наклеїв на біле паспарту темну силюету Вер і, підвівшися, з глибоким уклоном, в який були вкладені нині вже забуті форми поваги, він з особливо вишуканою чемністю простяг Вер зроблений портрет. Од грошей мистець відмовився.
— Я мав приємність вирізати ваш профіль. Я відчув од того втіху. Я вдячний вам. Дозвольте ж мені, як мистцеві, цю маленьку примху та прийміть від мене невеличкий подарунок.
Корвин говорив Вер про доктора Серафікуса, що в крамниці забував узяти свого пакунка або ж брав чужий, не брав решти, що міг вирушити в одне місце, тим часом поїхати в інше і в дорозі забути, куди він їде, а приїхавши, не знати, куди приїхав, — що все своє життя забував про найголовніше в житті — кохати жінок
Вер сказала художникові, щоб той обов'язково познайомив її з Комахою.
У доктора Серафікуса була одна вада, яка пригнічувала його і від якої він не міг звільнитися. Він був упертою й працьовитою людиною. Якщо писав наукову роботу, статтю, то опрацьовував безліч літератури, вводив силу цитат із примітками. «Комаха як учений існував у примітках. Щодо цього, то Комаха не відрізнявся від своїх колег, бо їх наукова діяльність була так само не більше, як тільки приміткою до науки». Список його друкованих праць і довідка про те, що він виконував відповідні громадські навантаження, двома додатковими примітками стверджували, що Комаха є Комаха, професор 2-го розряду в Київському ІНО (інституті народної освіти).
Він був більший і цікавіший од своїх приміткових студій і свого приміткового існування, але традиційні сумлінність та працьовитість були більші за нього.
«Як і більшість його сучасників, він не розумів свого часу». Був упевнений, що кожен наступний день є автоматичним відтворенням попереднього. Колишнє товарне виробництво виходило з предмет невидимого: робітник виробляв конкретну річ — чоботи, пальто, стілець, віз, склянку, годинник — і милувався нею.
Сучасна людина не знає любові до речей, бо виробляє їх. «Система конвеєра розкладає роботу на низку часткових примітивних вправ». Доктор Серафікус теж був таким: «безпредметний», людина запереченого біологізму, «приміткового», замкненого, схематичного існування.
У кафе, куди Корвин усе ж таки витяг Комаху, доктор почувап себе незручно, був незграбним, дратувався від уваги Вер, її питань, чому він неодружений. Наступного дня, зустрівши жінку на вулиці, ганебно втік. Тоді Вер сама постукала до квартири Василя Хрисанфовича, бо не звикла відступати.
Серафікус грав на піаніно й не помічав нічого навколо себе. Вер слухала. Потім вони говорили про кохання. Доктор усе хвилювався, чи не здаватиметься тепер його ставлення до жінки нечемним або безсоромним.
Вер була незадоволена його поведінкою, вважаючи себе такою, перед чарами якої не встоїть жоден чоловік. Навіть поцілувала його перша, прощаючись на сходах, що
пахли кішками.
Комаха мучився, що про нього подумає Вер? «Він називав людські пристрасті низькими, плотські бажання — нечистими». Хіба ж є не лицемірство з його боку? Наступного дня він вибачився перед Вер за свої думки, а ту розбирав сміх.
Комаха почав приходити до Вер, а та — до нього. Доктор «був незграбний, важкий і марудний», не знав, як себе поводити. Дозволяв лише гладити кінчики її пальців. Кожного разу хвилювався, чи приде. Потім чекав, що скаже на питання: «Коли побачимося знов?» — Ніколи».
Врешті Вер якось сказала Серафікусові, що йому добре було б одружитися зі скромною та хорошою дівчиною, яка б не була такою вередливою й примхливою, як вона. Корвин був ображений. Він підозрював, що Вер зустрічається Комахою, що вона віддала перевагу не йому, а тому «серафічному циклопові».
Одного разу Вер пішла на концерт із Комахою. Там був і Корвин. Жінка сказала доктору, щоб він їхав додому сам, а її проведе художник. Комаха іноді говорив: «Коли б ви знали, Вер, як тяжко вас кохати». Вона відповідала: «Коли вам тяжко, то йдіть». Але він знав, що не піде, що його життя без Вер — пустеля.
Серафікус писав листи до Вер, але не одсилав їх. Він писав про те, що з жінок для нього існує одна вона, що в коханні йому багато треба, що він звик до самоти, і в цю самоту включив і її, як частину себе. Він не жив своїм життям, він жив уявленим життям, і це уявлене життя, яким він жив, було життям Вер.
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 [ 10 ]