Екзотику мандрівки на Таїті механізовано, налагоджено, обставлено комфортом останніх досягнень техніки. Мандрівник, придбавши в агентстві Кука книжечку з різнокольоровими квитками, згідно з розкладом поїздів і пароплавів, за якийсь місяць, у заздалегідь розрахований день, годину й навіть хвилину прибуває в призначене місце. Все наперед передбачено, влаштовано. Екзотику математизовано. Екзотику незнаних країн обернено на фікцію рахунків, віз, пашпортів, митниць, автоматів з шоколядою, джазбандного вереску, реклям «Гала-Петер», цигарок, кокаїну й відповідної кількости патентованих, гарантованих і гігієнічних розваг. Сомалійці й таїтяни, сидячи ввечорі на порозі своїх хиж, мають вигляд готельних швайцарів, джазбандних музик та придвірце-вих чистильників чобіт, що використовують тут свою професійну відпустку.
Але з того часу, як Тася оселилась в одному помешканні з Комахою, минули дні, тижні, місяці, а два метри, що відокремлювали двері їх кімнат, лишалися віддаленіші від усіх віддаленостей. Ще давні греки знали достотно, що не наздогнати швидконогому Ахіллові повільної черепахи.
Так було досі! Тепер усе змінилося! Тасин прихід порушив звичні уявлення Комахи: недосяжне вагітніло можливістю близького. Два кроки справді стали двома лише кроками. Мандрівці в космічну просторінь, що тяглася тижнями й місяцями і загрожувала затягнутися на роки, повернено справжній її сенс.
[...]
Розділ V
Корвин останній час приятелював з Вер. Вони познайомилися на пляжі.
Вер любила пляж, річку, смугу біло-жовтого піску, берег, верболіз, натовп. Вона любила, скинувши верхнє вбрання, стояти напівроздягнена й роздивлятись натовп, як натовп роздивлявся її. Засмалених юнаків у синіх і червоних штанцях вона дразнила своїми духовитими десу, червоними підв'язками — Вер була брюнетка — і прозорістю довгих чорних панчіх. їй подобалось лишатися незворушеною, коли юнаки одверто виявляли схвильовану змисловість і молоде збудження. Вони абож проходили повз неї, роблячи спроби розпочати розмову, абож спинялись недалеко від неї і починали змагатися у стрибках, боротьбі та будуючи піраміди, щоб показати стрункість тіл та міцну напруженість м'язів. Було приємно бачити кріпкі й дужі ноги, вузькі стегна, плаский живіт, м'язисті руки, тверду шию, засмалені жовто-бронзові тіла й несховане бажання, але Вер нехтувала їх.
Байдужим поглядом вона пробігала по юнаках і одверталася. Вона воліла вибирати сама.
У Корвина були всі дані, щоб Вер звернула на нього увагу.
Струнка постава, смугляве обличчя й довга темна рука, — все те, що жінкам здається бажаним у чоловіку.
Йому не бракувало церемонности, може трохи напруженої й навмисної, що примушує припустити абож холодний гонор, абож нахил до буфонадних пародій.
Деяка врочиста коректність стриманого жесту завжди імпонує жінкам, коли жест підкреслює тактовність звичайного поводження.
Вер сподобалися скупі й чіткі рухи цього сухорлявого чоловіка з кістлявим носом і темними руками, що розташувався коло неї, — уважно простелив простирадло, поклав валізку, обв'язав голову рушником і простягнув на піску своє довге, до чорноти засмалене тіло. Він лежав не рухаючись. Його сухорляве витягнене тіло і обличчя з довгим гострим носом були бездоганні й нагадували італійця доби кватроченто, — не Данте, ні, швидше Бенвенуто Челліні.
Ще не знавши, хто він і що він, Вер зважила все, що єсть, може бути й буде. Так, зважила все, що буде.
Трапляються іноді випадкові знайомства, які наперед визначають «вчора», «сьогодні» й «завтра» глибокої дружби й щирої приязні, дарма що цього «вчора», власне, і не існувало. «Вчора» не існувало, але чи значить, що його не було зовсім? Кожне «сьогодні» визначає не тільки прийдешнє, але й минуле.
Корвин був вихованою людиною, щоб не заговорити з Вер ані про спеку, ані про температуру води. Жінка, — її стрункі ноги, опуклі груди, вигин трохи широкого рота, тонкий чітко окреслений ніс, побудований з блиском холоду, якому ніщо не чуже, а все підвладне, — варта була того, щоб з нею поводитись несподівано й коректно, щоб говорити з нею не про спеку, а про м'язи її ніг і ступні. Ступню Тальйоні порівнювати з ступнею Ганни Павлової.
— Ви, — сказав Корвин, — повинні були помітити, що я уважно розглядав вас, ваше тіло, форму рук, ніг, вашу ступню, литки й стегна. Я міг здатись вам людиною настирливою, коли б у мене не було до того пробачень. Претендуючи на ім'я знавця і досить знаючи анатомію, я зміг оцінити форми вашої ступні і м'язи ваших литок. У вас м'язи танцюристки. Ви танцюєте абож танцювали.
З глибоким знанням діла, пересипаючи свою розмову технічними термінами з анатомії й балетного мистецтва, Корвин говорив про окремі м'язи, про форму ступні, відмінність ніг у танцюристок.
Вер розсміялася.
— З вашою обізнаністю фахівця вам ніхто не закине настирливости. Фахівцеві завжди дозволено те, що заборонено ляїкові. Однак, не зважаючи на ваше знання анатомії, я не зроблю висновку, що ви лікар, прозектор, хірург, ординатор клініки, хоча б тому, що ви надто сухорляві — не худий, бо чому ординаторові й не бути худим? — а саме сухорляві. У вас струнка сухорлявість поета абож музики. Ви знаєте тіло — можливо, що знання жіночого тіла — це ваша побічна професія, але мені здається, анатомію ви знаєте тому, що ви художник.
Вони знали один одного, ще не назвавши себе.
Він лежав, Вер сиділа. На тлі блакитного неба чітко й ясно викреслювалася голова Вер.
Корвин перервав павзу, щоб, дивлячись на жінку, сказати:
— Майстри інколи зважали на значення одноманітного блиску тла, щоб змалювати вроду жінки. Теоретики мистецтва золоте тло ікон ладні тлумачити як висновок метафізичних тенденцій іконописного мистецтва. Я гадаю, що тут грала ролю зовсім не метафізика, а натуралістичне спостереження: на тлі золота абож емалі врода жінки здається довершеною.
Вер трохи нагнулася до Корвина, доброзичливо змахнула пісок йому з плеча і сказала:
— Ви розглядаєте обличчя жінки як матеріал для картини замість дивитися на нього задля нього самого. Це безтактно. Жінка обертається на модель од Пакена, на якій вішають убрання. Невже ж жадна жінка нічого не варта супроти картини мистця?
Корвин повернувся на бік і сперся на лікоть.
— Навпаки. Про мене жіноча врода є така ж культурна й естетична цінність, як і мистецький твір будь-якого майстра. До речі, мені здається, що я знаю вас. Із самого початку мені здалось, нібито я вас десь бачив. Тепер я згадав. Ви — Вер Ельснер! Минулого року в «Die Kunst» була надрукована стаття про еволюцію мистецьких стилів. Критик мав на увазі два ваші портрети — один мальований в експресіоністичній манері та інший, писаний Яковлевим, в якому кубізм був поєднаний з чітким і монументальним академізмом. З вашого тону я відчуваю, що ви незадоволені, що критик писав про ваші портрети, а не про вас.
Вер не заперечувала. Вона цілком згодилася з Корвиним, коли той зауважив:
— Стаття в мистецькому часописі, що трактує з докладною обізнаністю про вроду сучасної жінки, вигин стегна, лінію потилиці, форму спини — варта була б такої .уваги, як і стаття про стиль сучасних майстрів. Чому годиться писати про портрети жінок і присвячувати навіть окремі часописи спеціяльно жіночому вбранню, черевикам, зачіскам, килимам, меблям, і не можна присвячувати статей і часописів самій жінці?
Вер і Корвин знаходили спільні думки й спільний ґрунт.
В теорії нової культури вони вводили апологію людини, її бажань та її активности. На прапорі свого ентузіязму вони написали: активність людини.
Людські почуття злиденні й недосконалі, бо людство воліло вдосконалювати техніку мистецтва і нехтувало з того, щоб удосконалити бажання. Людство призвичаїлося цінити культурні цінності, що виростали з нездійснених бажань, замість того, щоб культивувати бажання як культурні цінності. Цивілізоване людство культурне у своїх мистецтвах, але воно лишилося варварським у своїх почуттях і бажаннях.
Вайле, німецький етнолог, свою книжку про дикунів назвав «Die Kultur der Kulturlosigkeit», тим часом книжку про сучасне цивілізоване людство годилось би назвати «Die Kulturlosigkeit der Kulturellen».
І все ж таки в своїх спостереженнях щодо Вер Корвин трохи помилився: Вер не була танцюристка. Це було випадкове й не довге захоплення. Вона не обминула студії при курбасівському «Молодому театрі» у 1918 році, але це вона зробила в добу захоплення Далькрозом, Дункан, фізкультурою, біомеханікою, ритмічними вправами, цирковою акробатикою, принесеною в театр, — отже, коли традиції клясичного танцю почали підупадати, а захоплення ритмікою тіла стало загальним.
Немає жінки, яка б не припускала, що в неї сховані таланти актриси. Вер була жінка, — отже, вона уявляла себе — принаймні деякий час — акторкою.
Вайлд розповів історію однієї дівчини, що була видатною акторкою доти, доки не покохала. Вона загубила в собі акторку, коли відчула в собі жінку. Бідне дівча! — воно не вміло підносити свої почуття на ступінь театральної гри і своє кохання перетворювати на тонке й вишукане мереживо мистецтва. Сібілла Вен була надто щира й наївна.
Вер — навпаки! Вер тільки тому й вступила до студії, що була жінкою. Жіночий інстинкт досягав у неї того ступеня природної витончености, коли він може замінити талант і висунути з натовпу. Бути жінкою — мистецтво, як грати в пінг-понг, диригувати оркестрою й брати призи на шахових турнірах. Манерну індивідуальність Вер приймали за прикмету справжньої талановитости. Вона користувалась успіхом. їй бракувало техніки, її пуанти не завжди були бездоганні, але в особистій здачі Вер було так багато умовної декоративности й штучної орнаментальности, що їй належало лише бути собою, за нею визнали першорядні здібності.
Приятелі їй плескали. Знавці, з властивою їм педантичністю в своїх уподобаннях і присудах, відрізняли не на користь Вер уміння бути жінкою від уміння клясичного танцю.
В житті Вер була одночасно акторкою й собою. Вона грала себе... їй хотілося плескати, коли у вітальні абож каварні з особливо химерним мрійним жестом вона запалювала цигарку абож куштувала хрумку меренгу й змітала крихти з білого свого убрання. Пити каву й запалювати цигарки — наука не легка й відповідальна, як і останнє напруження тіла у змаганнях на 100 метрів.
[...]
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 [ 8 ] 9 10