Корвин помилився — Вер не була танцюристкою. Розвинені м'язи Вер були розвинені м'язи спортсменки. Вер зробила зі спорту професію.
З пляжу поїхали вдвох. Увечорі сиділи в саду, їли морозиво, дивились на фоєрверк. Слухали музику. Вечеряли в «Континенталі». Вер пила горілку й пиво. Вер казала, що на нинішній день вона дивиться як на початок їхнього товаришування, «компаньйо-нату». Вона досить недвозначно виявляла свою прихильність до Корвина. Але, давши йому всі аванси, коли той почав умовляти перейти в нумер, вона не виконала жадного з цих авансів.
Пізніше десь пили каву, блукали по якихось глухих вуличках, завулках, де ніколи раніше не доводилось бувати, сиділи на кручі над Дніпром, знов блукали по вулицях і тільки вже на світанку, о п'ятій годині ранку повернулися додому.
Корвин не міг достотно пригадати їх нічних розмов. Він не міг зв'язати уривки розмов, що збереглися в його пам'яті. Він пригадував дещо, але не був певен, чи вони говорили саме те, що він пригадував. Він пам'ятав ніби крізь сон. Може, ці розмови й справді лише привиділося йому потім у п'яній півсонній маячні, а може, це були невисловлені думки Вер, що він їх сам підказав їй.
Ця жінка була чарівна й приваблива. У сп'янілих нічних блуканнях вона не тратила ясности. Утримуючись від будь-чого, вона шаліла в приборканих своїх бажаннях і спокушала найвибагливіші дивацтва.
Десь, у якомусь глухому завулку, вони сиділи на лавочці коло довгого паркану, Корвин цілував Вер у підголену потилицю.
В легкому теплому повітрі пахло нічними квітами.
Десь кумкали жаби.
В маненькому завулку, порослому травою, було порожньо й тихо.
Вер звільнилась од нетерплячих, збуджених рук Корвина й прошепотіла:
— Я кохаю вас, Корвин!
Вона наблизила своє обличчя до нього. Од неї пахло вином. Очі її були широко розкриті, ніби в стражданнях породіллі.
— Отже, чи не все одно для вас, з ким ви задоволите своє бажання, а для мене — з ким я? Ви й я, ми кохали позавчора, вчора, а, може, ще й сьогодні перед тим, як зустрітись.
Вер була дуже п'яна, коли вона говорила так. Чи, може, вона нічого не говорила цього, і в п'яній безглуздій плутанині думок, почуттів, це сам Корвин висловлював не-висловлене нею?!
Але він твердо пам'ятав, що вона призналась у коханні. Щоправда, коли це й було освідчення, то дуже дивне.
Він пам'ятав ці фрази. Вер казала йому:
— Коли я сьогодні побачила вас, я вже знала, що кохатиму вас. Навіщо поспішати, коли все вирішено наперед? Кінець роману може бути небайдужим лише тоді, коли його обернути на початок кохання.
Вони блукали. Вони пережили нічні кошмари химерного кохання, ніби нотр-дамівські химери ожили в них.
У своїх нічних блуканнях вони пройшли повз будинок з химерами Могте-Бате, що звис над проваллям. У фіялкових присмерках на густій синяві неба чорно-сірі гіган-тичні потвори розкинули свої крила. Від збудження, що ще тремтіло в них обох, нічні потвори прокинулися, щоб справити відьомський шабаш.
Вниз од цього будинку Корвин повів Вер кривими стежками. Вони падали, підіймалися, губилися, йшли вперед і верталися назад. Вони плуталися в пітьмі на переплутаних стежках провалля.
Чи, може, це лище привиділося вві сні?
А в сріблястому ранковому тремтячому світлі, коли Вер прощалася з Корвиним і він цілував у неї руку, вона повторила:
— Кінець кохання буде лише тоді небайдужим, коли його обернути на початок!
Розділ VI
Вер була донькою поміщика, присяжного повіреного. Свого часу, за студентських років, її батько побував на засланні, і культ давніх народовольських традицій надавав влаштованому й врівноваженому побуту в родині Ельснерів деякого відтінку колись перенесеної офіри й виконаного громадського обов'язку. З роками прийшли байдужість і спокій, і батько Вер, не без матеріяльної для себе користи і не без апльомбу, дещо, правда, метушливого й безладного, використовував ці згадки про свою революційну діяльність юнацьких років, щоб оточити себе тепер авреолею поваги й авторитету.
Вступивши після закінчення гімназії на курси, Вер змінила свою гімназіяльну брунатну сукню з чорним фартушком на суворий синій з високим англійським комірцем тяіїїеиг. Купила товстий лінований зошит у чорній цератовій обгортці. На стіл у своїй кімнаті поставила гіпсового Толстого, а на стінці повісила довгобородого «інтелектуального» Драгоманова в застебнутому сурдуті, з його виглядом протестантського пастора. Це все далеко менше говорило про її власні уподобання, як про невиразний відгук розпливчастих уяв про студентів і курсисток. Деякий час після вступу вона навіть носила пенсне в оправі і з чорним шнурком. І не тому знов таки, що вона потребувала носити його, але головним чином з почуття стилю, як деяку алегорію або символ. Вона хотіла мати вигляд дівчини серйозної, заглибленої в себе й незалежної.
Вона вступила на курси з думками, що склалися в неї про студентів з оповідань батька. Курси й університет в її уяві малювались величезною конспіративною організацією змовників. Вона мріяла про долю Софії Перовської та Віри Фігнер. Вона бачила себе на розі вулиці в схвильованому чеканні губернаторської карети: так промайнуть на мить пара коней, широка борода кучера, чорний лак каретного передка, в дзеркальному склі червоний лацкан сірої генеральської шинелі, і в короткому змаху руки розметене, розтрощене, знищене все.
Але на курсах Вер досить швидко впевнилась, що все це аж ніяк не відповідало ані атмосфері, ані оточенню. її уява про університет і курси показалася хибною. В ці роки «між двох революцій» у студентській масі панували асоціяльні настрої, що знаходили в собі вияв для переважної більшости в цілковитій відсутності будь-яких духових інтересів: пасивна відсутність будь-яких переконань, психологічна астенія.
Студентська маса в своєму складі була аморфна, дезорієнтована, малокультурна. Курсистки читали графа Аморі, Вербіцьку й Брешко-Брешковського, у кращому разі — Винниченка, Андрєєва й Купріна. Інтелектуальний рівень був дуже низький. Кіно, театр мініятюр, для студентів — карти, пулька в преферанс, пиво; для курсисток — флірт, недотепні дотепи, пісні, пікніки, кава й тістечка у Франсуа або Семадені. Державі потрібні були урядовці. Студенти готувалися стати урядовцями. Згодом, в роки війни, чимала частина їх потрапила за мобілізацією до війська: вони обороняли державу й своє право бути урядовцями в ній, Вер не раз приходила скаржитись батькові:
— Ти був щасливіший!
А батько, посміхаючись викришеними за юнацьких років од цинги зубами, казав:
— Можливо, доню!
Для обдарованішої, інтелектуально розвиненішої й духово активнішої меншости прапором став філологізм, рафіноване культурництво, олександринізм. Гасло культури заступило гасло революції. Книжка Барбе д'Оревільї про Джорджа Браммеля й ден-дизм зробилась євангелією молоді, й пушкініянство — модою для всіх.
Вер швидко закинула геть своє пенсне в оправі й чорний шнурок до нього й виклала волосся в манері зо-х років, в стилі онєгінської Тетяни, як на жіночих портретах Карла Брюллова та малюнках Т. Шевченка, з буклями, що, як рамка, оточували витягнений овал її обличчя.
Саме в ці роки Павло Филипович працював над своєю книгою про Боратинського, Єгор Нарбут, з коротенькими бакенбардами на рожевих щоках, прогулювався в зеленому «онєгінському» фраку по вулицях Петербургу, а Миша Алексеєв читав Максиму Рильському кавказькі оповідання Марлінського. Вер перекладала з французької Вер-лена, стежила за «Аполлоном», і Грабарівська «Історія мистецтва», особливо том, присвячений архітектурі, став її настільною книгою.
Захоплення барокко входило як обов'язковий складовий елемент у світогляд Вер та її приятелів. Весняна прогулянка в теплий березневий день оберталась в паломницьку мандрівку до бароккових пам'яток Києва ХVП-ХVШ віків. Блакитне небо, голі дерева, мереживо бароккових вигинів, білі хмарки і втома від прогулянки пішки з Печерського через Поділ до Кирилівської церкви.
Вер була знайома з Хр. Кропом, Павлом Ковжуном та Марком Басаргом. Адже з київської вистави «Кольцо» 1915 року Марко Басарг починав свою берлінсько-паризько-нью-йоркську кар'єру експресіоніста.
Вер ненавиділа інтелігенцію, парляментаризм, лібералізм, слова про поступ, прогрес, еволюціонізм, ідеали добра й гуманістичної добрости.
Падіння Перемишля її не схвилювало.
Під 9 вересня 1916 року в щоденнику Вер (Вер записувала в щоденнику не почуття, а лише думки з приводу прочитаних книжок) занотовано:
«Лібералізм у Росії зі своєю боязкою інтелігентською громадськістю знав лише „малих» богів, «місцево-шанованих», «хатніх» богів, богів «пенатного» значення. Лібералізмові бракувало стилю. Злиденність, сірість, зубожілість, розпливчастість, — чи вважаємо це за стиль? Бєлінського, Михайловського, Добролюбова й Писарєва ми ж ушановуємо ім'ям героїв?
Лев Толстой засудив Наполеона як актора, що грав всесвітню комедію, і ствердив Ку-тузова, що під час бородінського бою — їв курку. В Росії завжди «їли курку» під час «бородінських боїв». Цією самою кутузовською куркою вигодовано російську відсталість.
Російські вояки під час війни воювали проти гармат багнетами. Хіба не Толстой заповів як вищу мудрість війни їсти курку під час боїв? А хіба не їли? Як провести межу, що відокремлює нездарність і зраду російського бюрократизму від так званого «російського генія»?
Коли Толстой пише: «Я живу добре! Три роки не читав і тепер не читаю жадної газети», чи не мусимо ми радіти: він — ми, ми — він?!..»
Аполлонові Григор'єву вона віддавала перевагу перед Бєлінським і протопопові Ав-вакумові перед Михайловським.
17-ий рік Вер стріла лівою з лівих. В революції їй подобався максималізм і з усіх гасел найбільше — гасло заперечення, що було б абсолютним. В революцію вона входила через «Скитів». Вона головувала на сходках курсисток, виступала з промовами. На вирваних із зошита сторінках квапливо накидувала великими літерами проекти резолюцій. Щоправда, цього її ентузіязму вистачило тільки на дуже короткий час, не більш, як на кілька місяців.
Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 [ 9 ] 10