Якось, гуляючи, Комаха вулицею Червоних Зір пройшов на площу Артема, тоді з вулиці Жовтневого Повстання звернув праворуч у завулок Марата, свого часу Дикий. Може, це сталося випадково, може, розмова з Корвином розбуркала в ньому давні спомини, і йому захотілось подивитися на давнє своє помешкання. о
Він не любив споминів і ніколи не згадував за минуле. Він жив без споминів. Йому було прикро бачити місця й речі, що з ними він колись був зв'язаний. Минулого для нього не існувало. Найпевніше, він потрапив сюди цілком випадково, підсвідомо, - думав про щось інше і, замість звернути ліворуч, машинально повернув праворуч.
На розі, на колишньому пустирі, кінчили тепер новий будинок, в конструктивному ,' стилі, кубик покладений на кубик, змінений модерн початку XX століття, а за ним далі в завулку стояв і чотириповерховий будинок, де колись мешкав Комаха. Це було років десять тому.
На третьому поверсі на дверях помешкання ч. 7 можна було прочитати тоді низку написів олівцем: «Був 7.7», «Не застав 10.9», «Був і не застав», «Приходили Коля й Женя», «Приходив електротехнік...», «Тасю, прийду сьогодні ввєчорі о 10-ги...», «Чекав вас учора весь вечір. Приходьте завтра на звичайне місце...», «Прошу не писать на дверях дурниць. Тася».
Тасю, до якої приходило завжди багато людей, у якої завжди товпилося в кімнаті багато різного народу, - хтось їв, хтось спав, хтось приходив, хтось ішов, - Тасю завжди дивувало, що до Комахи не приходив ніхто.
Професорів знала Тася з урочистої обетанови лекцій, авдиторій, лав, схилених голів, літографованих курсів, цератових зошитів, чорної таблиці, величезного вестибюля, широких розгорнених в обидва боки східців довгих білих лунких коридорів. Тепер вона могла придивитися ближче до професорів, які вони бувають справді.
Був Комаха мовчазний, ніяковий і самотній. У нього було багато книжок. Він лягав спати, коли Тася ще не верталась додому абож до неї тільки починали збиратись, і вставав, коли Тася ще спала. У нього був свій розклад дня й ночі. Він майже ніколи не виходив з кімнати, ввесь час писав. Тижні минали за тижнями, а Комаха не тільки не робив спроб познайомитися з Тасею, а, навпаки, ретельно уникав її.
Кінець літа й осінь, коли Тася оселилась у помешканні ч.7 на Дикому завулку, були чудесні, але вона не могла помітити ані разу, щоб Комаха хоча б у неділю, раз на тиждень, вибрався за місто.
Тася звикла до недорікуватого мурмотіння Комахи, до його ншковости, до його уникань. При зустрічі вона дивилась на Комаху з легкою іронічною посмішкою, а всередині в неї прокидався жаль. Якось надто не по-людському він жив. Чи не треба було б врятувати Комаху від самого себе?
Тася досить довго спостерігала Комаху: в неї поволі складалася думка, що він живе якось по-іншому, ніби й не живе зовсім, ніби боїться жити, ніби боїться доторкнутися до
життя, ніби живе непомітно, вгамовано, мовчазно. Вона не зформулювала своєї думки, але відчувала невлаштовану, неналагоджену одірваність Комахи від життя.
Тієї неділі був чудесний соняшний ранок: сонце, небо, серпень. Раптом у Тасі з'явилась думка не їхати моторовим човном із компанією до Міжгір'я, як було домовлено, а піти до Комахи, постукати в двері й запропонувати йому провести день удвох за містом.
Тася не сумнівалась у згоді: надто чудовий ранок, надто синє небо, надто радісне сонце. Якось перед цим почуттям ясного соняшного ранку зникло все інше: і те, що вони з Комахою, власне, незнайомі, що досі вони не сказали один одному жадного слова, що, може, не відразу вони знайдуть спільний ґрунт для знайомства, а може, й зовсім не знайдуть його.
Та сонце, небо, теплий серпень...
Тася одягла маркізетову блюзку, синю спідничку, ажурні панчохи, тільки в виборі черевиків завагалася: їздивши за місто, одягала вона звичайний хром, але сьогодні, задля урочистости, наважилась одягнути лаковані.
Комаха почув стук у двері. Здивований, що хтось до нього міг зайти, і незадоволе-иий, що його турбують, Комаха поклав ручку, одсунув каламаря й книжку, помацав рукою по столу, щоб знайти окуляри, пошарпав ногами під столом, шукаючи пантофель, підвівся і, держачи рукою комір сорочки, — він не встиг знайти шпоньки, що десь закотилась, — одчинив двері.
Перед ним стояла Тася.
Комаха мовчки дивився на її біляве волосся, білу маркізетову блюзку, ажурні панчохи та лаковані черевики. Він не сподівався побачити її і не міг уявити собі, нащо він міг їй здатися.
Не чекаючи на запрошення, вона ввійшла в кімнату Комахи.
— Ви дозволите? Даруйте, що я вас турбую!
Їй було весело й цікаво. Весело зі своєї несподіваної витівки й цікаво подивитись на обстанову, в якій мешкають професори, — загадкові люди, що читають лекції, володіють таємницями знання, провадять іспити, підписують курсисткам матрикули, пробігають по коридорах, не люди, а символи всезнання.
Кабінет. Велика шкуратяна канапа, піяніно, письмовий стіл, завалений паперами й книжками, що навколо нього на стільцях і на підлозі лежали купи книжок і аж до стелі заповнювали полиці.
Кожен учений — труп. Оцей трупний сморід, затхле повітря, курява, безладдя в кімнаті вразили Тасю. Вражена духотою в кімнаті, вона подивилась на вікно. Дарма що надворі було ясно й тепло, вікно було зачинене.
— Чому ви не відчините вікна? У вас нема чим дихати. Сьогодні ж чудесна погода.
Комаха промурмотів невиразно, що йому незручно працювати при відчиненому вікні, що вітер може розвіяти папірці і на вулиці галасують діти, їздять візники та вигукують різні перекупки. Усе це йому заважає.
— Та все ж таки я відчиню. Тут же можна задихнутися.
Йдучи до вікна й одчиняючи вікно, Тася встигла подивитись на малюнок, що висів на стінці, поглянути на полиці з книжками.
Речі є доконечна приналежність життя. Жити — це вважати на речі і зживатися з речами. Людина повинна опанувати речі, перемогти косну нерухомість речей, втілити в речі частину свого житгя.
Кінець-кінцем це дрібниці: поставити на піяніно квіти, придбати каламар, переставити меблі, подбати, щоб вимили вікна, повісити лямбрикони, витерти порох з книжок, стільців, піяніна, прибрати зі столика в кутку кімнати синього Греца, брудний посуд, пляшку з гасом, шматки хліба, невитертий почорнілий ніж, масло в пергамені, чайник, цукор у папері, пообмітати павутиння з ніжок фотеля, викинути розбитий і притрушений курявою абажур. Це все дрібниці, але ці дрібниці роблять кімнату й життя невла-штованим, безладним і чужим.
Кімната Комахи справляла враження нежилої, а речі й меблі — сторонніх і випадкових, ніби випадкова людина оселилася в порожній засміченій кімнаті, номері третьосортного готелю. Речі з тандити, кімната тандитника.
— Навіщо у вас так розкидані книжки? Чому ви їх не приберете? Чому у вас нема квітів? У вас багато меблів, а кімната здається якоюсь порожньою.
Комаха стояв коло дверей, похмуро і з подивом стежачи за дівчиною, що рухалась по кімнаті. Йому не до вподоби було й те, що його турбували, і те, що вона розглядає картини, бере книжки і не кладе їх на місце, і взагалі те, що ця абсолютно йому непотрібна особа прийшла до нього.
Тримаючи лівою рукою незастебнутий комір сорочки, він присунув дівчині стільця.
— Прошу, сідайте!
Це не була з його боку будь-яка чемність. Він, певне, зовсім забув би запросити сісти. Просто він хотів, щоб вона сіла і більше не рухалась. Безглузда метушня дратувала його. Він не виносив метушливих осіб.
Не дочекавшись відповіді, Таїсія Павлівна взяла якусь із книжок:
— Ви все чужомовні книжки читаєте? Ви, справді, професор? Комаха повторив:
— Прошу, сідайте!
Та вона ще не відразу сіла. Вона ще торкнулась клявішів піяніна і прислухалась до різноголосих звуків.
— Я іноді чую, як ви граєте. Скільки у вас нот! Майже стільки, скільки й книжок. Ви, може, не професор, а музика?
Тасині слова сприйняв Комаха як докір. Комасі здалось, що дівчина нарікає на його музичні вправи. Ніяковіючи, розгублюючись, втрачаючи під собою ґрунт, захлинаючись у прикрій для нього самого своїй неуважній нечемності, він просив пробачення,
—Я не знав!..Прошу, я не знав! Я граю, коли вас немає. Я не хотів би вас турбувати. Коли ви вдома, я грав під сурдинку. Я не хочу, щоб моя музика вам заважала, я більше не гратиму.
Тася спалахнула. Вона ніяк не сподівалася, що їхня розмова обернеться на ніякові загострені ущипливі пробачення. Похмура нелюб'язність першого прийняття оберталася на протилежність, і церемонна делікатність Комахи дратувала, як образа. Головне те, що делікатна попередливість Комахи була безглузда.
— Що ви? Хіба я скаржилась чи нарікала! Ви й так навдивовижу лагідний і спокійний сусіда. Кращого й не бажати. Ви ввесь час працюєте. Я дуже рада, коли ви граєте. Ви так чудесно граєте. Я люблю музику.
Комаха сидів проти Тасі в напруженій, дерев'яній позі, тримаючи комір сорочки лівою рукою. Рука замліла. Його турбувало те, що в нього незастебнута сорочка, і те, що сандалі на босу ногу, і що він без піджака й волосся в нього розкуйовджене, і що розмова йде якось недоречно й сумбурно.
Він усе не міг уявити собі, з якою метою зайшла до нього ця дівчина. Попросити зачинити за нею двері, бо всі в квартирі пішли? З скаргою, що його музика їй заважає? Позичити грошей? Він ладен був дати їй, скільки вона попросить, усі гроші, скільки в нього єсть, тільки щоб вона пішла геть, не заважала йому безглуздими запитаннями, що його дратують. Він почував себе стомленим.
Для Тасі було ясно: розмова набуває такого сумбурного характеру, що її треба кінчати, інакше вона ризикує заплутатись остаточно в хаотичній плутанині.
Сторінки: 1 2 3 4 5 [ 6 ] 7 8 9 10