«Казка про яян» Емми Андієвської в алегоричній формі показує, як егоїзм роз’єднує людей, а доброта робить світ прекрасним.
В творі описано незвичайне місто, до якого чарівним способом потрапляють головні герої – пастушок і дідусь.
Пастушок наздоганяв козу, спіткнувся і упав у провалля, а коли прийшов до тями, то побачив, що знаходиться у величезному місті. Всюди майоріли довгі вежі, різні, але однаково не стійкі. Біля них стояли власники і займалися будівництвом. Пастушок намагався поговорити з мешканцями міста, але вони не відповідали йому. І тільки немічний дідусь заговорив до хлопчика, бо єдиний зміг його почути. Він розказав хлопчику, що це місто яян, і всі мешканці не чують і не бачать нікого, окрім себе, бо сприймають тільки власне «я». А він зміг почути героя тільки тому, що його здолала старість і його «я» ослабла. З тієї ж причини дідусь не може поправити свою вежу, йому не вистачає сил. Пастушок пропонує старому допомогу від щирого серця, але той говорить, що ніхто з яян не приймає допомоги, бо не можливо догодити яянину. Хоча він не був корінним яянином, адже, як і пастушок, потрапив сюди випадково в юності. Колись дідусь працював юнгою на кораблі, але під час сварки випав за борт і дивом опинився в місті яян. Він прийняв їх звичаї і став будувати власну вежу. Чому він не покинув місто? Можливо, тому що в молодості також мав велике «я» або ж йому не вистачило рішучості щось змінити.
Хлопчик відчув, що дідусь не такий, як яяни – він не егоїстичний насправді, адже заговорив з ним, дав пораду, як вийти з міста. І тому юний пастух віддячив йому, забравши його разом з собою з міста.