Запорожців спрежду було всього шістнадцять чоловік і звались вони чорногорами. Попервах жили вони десь вище порогів, в лісі, а повз той ліс ішов битий шлях. Дізнався якийсь-то цар, що по тім шляху - великий розбій, і послав військо. Через скількись там днів дійшло військо до того лісу і сунуло прямо в пущу... Іде воно та й іде, іде та й іде, коли чує, - як затріщить, як залущить... Глянуло воно - аж на дубах курені, а відтіля виглядають чорногори. Генерал до них:
- Що ви за люди?
- Чорногори!
- Злазьте із дубів!
- А що ж вам від пас треба?
- Треба, щоб ви здались, от що!
- Знаєте що, люди добрі, - каже кошовий, - ми такі хрещені, як і ви, одбиваться не будемо, а лучче ідіть собі з Богом, відкіля прийшли!
Генерал той як крикне: «Пали!» Стали вони палить, та не по чорногорах, а самі по собі, і вилягли, як снопи...
Явився сам цар і виклика трьох чоловік. Прийшли. Він за пістоль та до їх... Аж воно не те: руки так і одібрало... Смикавсь він, смикавсь та тоді й просе: «Ой братці, не пустуйте!» - «Добре, -кажуть, - дай же нам вперед бомагу, щоб була нам земля обмежована і щоб хто за межу перескоче, - той і наш!»
Цар обіщав і став володать руками. Видав їм бомагу і назначив межу за сто верст вище порогів і за сто верст нижче порогів. Як стали вони кошем на порогах - народ так і сунув до їх. Тоді уже земля називалась козацькою, а люди - запорожцями.
Отак я чув змолоду од старих людей. Тепер покоління запорожців, що кинуло Січ за Катерини, живе, кажуть, під турком на Чорних горах, і козаки оп'ять звуться чорногорами.