У вірші «Коли потяг у даль загуркоче» (1926) поет знову лине спогадами до літ громадянської війни. Він бачить рідні місця дитинства та юності, «ночі Донеччини сині», себе в сірій шинелі, сумне прощання з коханою. Згадки ці чітко окреслені і здаються близькими. Поезія вражає красою звукового й зорового малюнка (шум акацій, цокотіння коліс, дзвін гітари, узори, вимальовані тінями надорозійна шалі дівчини, «огні з-під опущених вій», «темні вежі на фоні заграв»).
З щирістю й простотою у вірші зображено радість зустрічей і біль розлуки, гірка образа, якої завдала кохана дівчина своїм вчинком.
Вірш «Коли потяг у даль загуркоче» нагадує народну пісню. Народність твору — у фольклорних образно-поетичних прийомах і у злитті почуттів ліричного героя з загальнонародними:
Ой ви, ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі...
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі...
Багато віршів Сосюри покладено на музику. Поезія «Коли потяг у даль загуркоче» стала задушевним романсом і давно співається в народі.
Духмяним диханням весни віє від багатьох творів Сосюри. Поет любив цю пору року. Особливо його приваблював п'янкий аромат розквітлої акації, образ якої сприяє розкриттю стану ліричного героя у поезіях «І все, куди не йду», «Сумні акації цвітуть», «Акації цвітуть» та інших.
Високою поетичною майстерністю позначена невелика поезія «Білі акації будуть цвісти» (1927), яка починається чарівним малюнком природи:
Білі акації будуть цвісти
в місячні ночі жагучі,
промінь морями заллє золотий
річку, і верби, і кручі...
Емоційно навантажений епітет «жагучі», інверсована метафора «промінь морями заллє золотий річку» одразу створюють настрій урочистості й піднесення. Зорові враження посилюються і доповнюються слуховими. Поет майстерно передав прекрасні почуття закоханої людини, яка все навколо бачить і чує в якомусь казковому забарвленні й озвученні. Сосюра лаконічно, але точно відтворює душевний стан героя: весняні ночі для нього — «жагучі», солов'ї не витьохкують, а «солодко плачуть», очі милої — «повні туману кохання», від радості в нього стискається серце. Краса коханої асоціюється з найдорожчим — Батьківщиною: «В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни...» Так за допомогою пейзажного малюнка, вдалих художніх знахідок поет логічно переходить від зображення інтимних почуттів ліричного героя до високих патріотичних почуттів.
У часи, коли чимало поетів захоплювались масштабністю зображення дійсності, Сосюра навіть про високі ідеали пише з ліричною теплотою. Ось чому так природно і невимушено звучать рядки цього вірша.
Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет. Протягом десятиліття (1922^1932) він був членом багатьох літорганіза-цій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), постійно брав участь у літературних дискусіях.
Впродовж кінця 20-х — 30-х років українська література зазнавала величезних втрат від сталінського режиму. Від репресій гинули кращі письменники, серед яких було немало кращих друзів Сосюри. Потерпав і він, співець України: його звинувачували у всіляких гріхах — критики намагались звинуватити поета в націоналізмі, щоб зробити з нього ворога.
За «націоналістичні ухили» у 1934 р. поета виключають з партії і зі Спілки письменників. У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. У припливі нових сил і надій він повертається до роботи. Наступних років з'являються збірки «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939).
Серед творів цього періоду привертає увагу вірш «Васильки» (1939) — поетична мініатюра на три строфи. Але скільки асоціацій, яка виразність образів і глибінь поетичного роздуму! Синій цвіт васильків автор порівнює з кольором очей коханої. Цю барву худож-ники-живописці вважають холодною. А під пером поета-художника вона наповнюється теплом: «І синіє щастя у душі моїй».
Вся природа у творі одухотворена. Вона радіє і сумує разом з ліричним героєм, у душі якого панує оптимістичний настрій навіть тоді, коли він усвідомлює, що на зміну одному поколінню приходить інше, але краса природи, кохання, тепло людських сердець залишаються вічними й нетлінними:
Так же буде поле, як тепер, синіти,
і хмарки летіти в невідомий час,
і другий, далекий, сповнений привіту,
з рідними очима порівняє нас.
Останні передвоєнні книжки («Журавлі прилетіли», «Крізь вітри і роки», «Я квітку не можу зірвати») сповнені мотивів любові до жінки,природи і Вітчизни.
Любов до жінки й Вітчизни були двоєдиним джерелом поетичного натхнення поета. Інтимна лірика Сосюри присвячена «Марії». Хоча поетична галерея романтичних жіночих постатей у творчості поета широка, проте з усіх імен найбільше чомусь імпонувало поетові ім'я Марія: «...Губи шепочуть в блаженнім пориві для мене єдинеє ім'я: «Маріє!..» (1931) або «Твоє ім'я «Марія» найкраще всіх імен» (1948).
Зеленіють жита, і любов одцвіта,
і волошки у полі синіють.
Од дихання мого тихий мак обліта,
ніби ім'я печальне — Марія.
Магічна сила імені тільки уособлювала магічну силу жінки в житті й творчості поета. Обставини кохання у віршах —- різні, але історія кохання — завжди унікальна і неповторна.
У 1941 році поет був евакуйований до Башкири, згодом працював в Українському радіокомітеті в Москві, а в 1943 році входив до редакції фронтової газети «За честь Батьківщини».
Лірику Сосюри років Вітчизняної війни проймають два мотиви. ' Це — показ людського горя і віра в перемогу.
Повоєнна творчість поета — це новий злет його самобутнього таланту. За збірку поезій «Щоб сади шуміли» Сосюра був удостоєний Державної премії І ступеня (1949), а за книги «Ластівки на сонці» та «Щастя сім'ї трудової» — Державної премії імені Тараса Шевченка (1963).
Безліч творів Сосюри присвячено патріотичній темі. Впродовж цілого життя він сповідався в любові та клявся у вірності рідній землі. Причому образ Вітчизни поступово розростається — від степів Донеччини — до всієї української землі з «ясними зорями» й «тихими водами ». Саме за незгасну любов до України поетові судилося зазнати найтяжчих бід, але ніщо не змусило його зректися України:
Любіть Україну, як сонце любіть,
Вишневу свою Україну.
Красу її вічну, живу і нову,
І мову її солов'їну.
Одна з двадцяти восьми книг, які видав Сосюра у післявоєнний час— «Солов'їні далі» (1957), теж присвячена Україні:
Солов'їні далі, далі солов'їні...
Знов весна розквітла на моїй Вкраїні!
Поет гордий з того, що служить своєму народу. Саме тому в його поезії стільки оптимістичних нот:
Я іду до гаю. Краю, ти мій краю,
кращого за тебе я в житті не знаю!
Кращого не знаю, далі мої сині, як весну стрічати на моїй Вкраїні.)
Тема України знаходить своє продовження і в темі рідної мови, яку він пристрасно любив, оберігав і збагачував. У вірші «Як не любити рідну мову» (1959) ідеться про значення мови, адже «мова — це душа народу, народ без мови — не народ».
Патріотичний вірш «Любіть Україну!» у 1951 році став причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі.
Написавши вірш «Любіть Україну!» у 1944 році, В. Сосюра створив ліричний образ « вишневої України », причому для його створення поет користується не абстрактними узагальненнями, а точними поетичними деталями, художніми образами, за допомогою яких Україна чітко і яскраво оживає в уяві читача, наче на полотні вправного живописця.
Поет звертається до всіх і окремо до кожного, до всього народу:
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди!..
Для кожного українця вона «в світі єдина, одна», в зірках, у квітах, в пташиному співі, у хвилях Дніпра — тому вічному й нетлінному, що прийшло до нас через віки. В уяві кожного постають пісенні образи ясних сонячних ранків, тихих зоряних вечорів, схилених над ставами верб і новітнього образу — сяючих вогнів електростанцій.
Сторінки: 1 [ 2 ] 3