Епілог
Автор повідомляє нас про долю своїх героїв. Турки, увірвавшись у Молдавію, вкинули трупи володаря і Мазепи у синій Дунай:
Над ним тече мутний Дунай,
Старечі кості обмиває...
Семен Палій пішов замолювати свої гріхи у монастир, зрозумівши свою помилку, бо «кріпацтво і свавілля» владарювали на Україні. У епілозі поет розкриває значимість двох ворожих постатей:
Петро й Мазепа. Краю милий!
Вони по-різному прогрес
В ті дні далекі розуміли.
З Петром Іван програв двобій...
Вони несли життя орлине:
Той для Росії, а другий —
Для золотої України.
Заключні слова В. Сосюри співають пісню очікуваному щастю України:
Шумить Дніпро.
Він повний світла.
Вже наша доля не сліпа.
Й моя Україна розквітла
Під знаком молота й серпа.
* * *
Білі акації будуть цвісти, в місячні ночі жагучі, промінь морями заллє золотий річку і верби, і кручі...
Будем іти ми з тобою тоді в ніжному вітрі до рання, вип'ю я очі твої молоді, повні туману кохання...
Солодко плачуть в садах солов'ї, так, як і завжди, незмінно... В тебе і губи, і брови твої, яку моєї Вкраїни...
Ось вона йде у вінку, як весна. Стиснулось серце до крику... В ньому злилися і ти і Вона в образ єдиний навіки.
Петро І вимагає у Мазепи людей для побудови північної столиці:
Вони в болоті там втопають,
Ллючи в Неву і піт, і кров,
І на кістках їх виростають
Гранітні велети будов...
Гетьман у задумі, як можна зупинити це знущання над українським народом, бо:
...Пелька ж та
Все ширше зуби розгорта
Й ковта чуби, шлики, петельки —
І вже назад не поверта.
Сторінки: 1 2 3 [ 4 ]