VIII
Хан, стривожений зникненням Оксани — його коханої бранки, збирає за втікачами загін татар.
IX
Оксана та Іван «летять, немов лелеки» степом. Вони чують за собою погоню. Раптом кінь Оксанин спіткнувся, і вершниця схилила біле личко — смертельна стріла вбила бранку.
Назустріч їм мчить загін визволителів, це — чубаті козаки-запорожці, які врятували Мазепі життя. У кривавій сутичці загинув їхній отаман, тоді впевненість запорожців похитнулась, і, щоб не бути переможеними, хлопець—бранець підбадьорив товариство — «нову енергію бійцям улив». У цьому бою він ледь не загинув, його врятував дяк, що був між чубатими лицарями степу.
X
На Січі Мазепу обрали курінним писарем, щоб «подвиги у книги всі записать».
XI
В. Сосюра висловлює свою точку зору щодо Мазепи як політичного діяча:
Я серцем хочу показать
Страшну трагедію Мазепи,
І в ній в той час страшний незгоди
Трагедію свого народу...
Поет не вважає гетьмана Мазепу зрадником, бо він любив Україну і хотів для неї здобути волю, незалежність. Автор ніби диспутує з Пушкіним:
О Пушкін, я тебе люблю, Та істину люблю ще дужче! — згадує царя Петра І, вважаючи його бандитом, бо він покріпачив людей.
У цій частині поеми митець робить ліричний відступ — згадує славне минуле України: Матір—Січ — ядро звитяг, оспівану Вальтером; Сагайдачного — «нашого Суворова»; Войнаровського (Войнаровський Андрій — сестріиок Мазепи, чоловік Мазепиної сестри), якому присвятив свій твір Рилєєв (Рилєєв — російський поет).
Автор повідомляє про негативне ставлення Шевченка до «Полтави» О. С. Пушкіна.
Співець поеми розкриває історичне минуле Кочубеєвої родини, пов'язуючи його зі зрадою гетьмана:
А Кочубей — це ж Кучук—бей, Тому й такі його діла. Батия кров у нім текла. У голові, що вийшла з степу, Що відрубав її Мазепа.
XII
А час летів і днів підкови
Губив, як зорі — блиск в траву... —
Самойлович передає свою гетьманську булаву Мазепі, тепер новий гетьман — Іван Мазепа.
XIII
Ось він приїхав у Київ, відчув його красу, зустрівся зі своєю матір'ю. Потім Іванів шлях проліг до Білої Церкви, де живе Кочубей, а з ним його дружина — «вродлива жінка і лукава» — «та, що любила Броніслава». Вона хотіла помститись гетьманові за смерть коханого шляхтича. Та незчулася, як сама полюбила цього ніжного і, «мов криця» (Криця — сталь.), сильного гетьмана:
В обіймах гетьмана тремтить Жона нащадка Кочук—бея, А Кочубей, хильнувши, спить.
Знайшлась у Кочубеїхи донька—краса, Мотря, хрещеним батьком якої обрали самого гетьмана Івана Мазепу. Автор не стверджує, що Кочубеєва дитина — донька саме гетьмана, це лиш здогадка, натяк:
Сидить господар—недотепа, Не зводить з дівчини очей.
Сміється радісно Мазепа, Мовчить рогатий Кочубей.
Ідуть роки, росте дитина, а Кочубеїсі все сниться сивовусий козак. Викохала вона Мотрю, струнку, як тополя, швидку і гарячу, татарської вдачі.
Старий гетьман покохав свою хрещеницю, її красу, він в ній «юність полюбив».
А Кочубеїха злиться на закоханих, бо сама не залишилась холоднокровною до Мазепи.
Не слухала донька ні батька, ні матір, що забороняли їй бачитись з Мазепою, вона втекла у гетьманський палац. Коханці ховали свої стосунки від людського ока, бо «наречена» — хрещениця йому. Кочубеїха вирішила помститись Іванові і за доньку, і за свої образи. Вона наполягає, щоб чоловік написав Петру донос:
Буть швидко вибуху. Це — злодій, Це супостат, а не гетьман. Петрові будем ми в пригоді, Й він не забуде нас. Пиши. І пише Кочубей: «...він злодій...» Лиш Мотря плаче у тиші...
XIV
Летить козак, полковник Іскра (Іскра — полтавський полковник), везе Петрові донос. У юного полковника своя мета — Мазепа його суперник, адже Іскра щиро кохає Мотрю, а та лише кепкує з нього.
Не вірить Петро І у зраду свого підлеглого:
Віддав він Іскру й Кочубея Мазепі на суворий суд.
Суворо розправився Іван Мазепа з донощиками, привселюдно покаравши їх.
Лукаву Кочубеїху гетьман віддав на поталу: її прив'язали до кінського хвоста і пустили у «широке і безмежне поле» — так загинула дружина зрадника «Кучук—бея».
XV
Багато ворогів було у Мазепи та його підручних, одним із них постає і народний улюбленець полковник Семен Палій (Палій Семен — Семен Гурко, хвастівський полковник):
Іще в Січі, о даль моя, Ховаючи таємні мрії, Йван зненавидів Палія За те, що той любив Росію.
Носить у собі таємні мрії гетьман, переживає, а Палій догадується, з підозрою ставиться до нього. На одному з бенкетів Мазепа наказує заарештувати Семена.
XVI
Його обмовили перед царем, звинувативши у зраді. Петро дає вирок — на каторгу бунтівника, в Сибір.
XVII
В. Сосюра у наступному уривку поеми протиставляє Палієві славетного Полуботка (Полуботок Павло — чернігівський полковник, гетьманував після І, Скоропадського), «що за Вкраїну кров пролляв».
Сторінки: 1 [ 2 ] 3 4