Виникла гостра ідейна боротьба в епоху іконоборства. Вона, а також поши рення павлікіанскої єресі допомогли духівництву зрозуміти, що необхідно підви щувати свою освіченість і освіченість вищих прошарків суспільства. Почався загальний підйом духовної культури. А у творчості патріарха Фотія знайшов відображення новий напрямок у науковій і філософській думці Візантії. Ця людина зробила дуже багато для відродження й розвитку наук в імперії. Патріархові вдалося дати власну оцінку й відібрати наукові й літературні праці попередніх епох і своєї сучасності. Він спирався не тільки на церковні догми, але й орієнтувався на практичну користь. Потім він спробував за допомогою відомих природно-наукових знань пояснити причини всіх природних явищ. За часів Фотія зростає не тільки раціоналістичне мислення, але й відроджується інтерес до античності. Найбільш відчутним це стало в XI—XII ст.
Особливо помітним було те, що поряд із чимраз більшим раціоналізмом поширювалися й містичні настрої, що мають місце в теорії. На рубежі X—XI ст. виникла одна з таких богословських теорій, яка пізніше виросла в могутню течію в православній церкві — їсихазм (XIV—XVI ст.) Однак у XI—XII ст. ця теорія не набула широкого поширення. Утім, їсихаст-містик Симеон Новий Богослов розвинув тезу про можливості для людини реального єднання з божеством, поєднання чуттєвого й розумового (духовного) світу шляхом містичного самоспоглядання, глибокої смиренності й «розумної молитви».
Було відомо, що ще за часів Фотія виявилися протиріччя між ідеалістичними концепціями Арістотеля й Платона, а також їхніми прихильниками. Епоха переважання вчення Арістотеля тривала досить довго. Однак уже в XI ст філософська думка розвивається в бік платонізму й неоплатонізму. Особливо видатним філософом-неоплатоником був Михайло Пселл. Цей філософ дуже поважав античних мислителей, любив їх цитувати, але зумів залишитися досить самобутнім філософом, уміло поєднав у своїх працях античну філософію та християнський спіритуалізм. Йому також удалося підкорити таємничі пророцтва окультних наук ортодоксальній догматиці.
Інтелектуальна візантійська еліта намагалася впровадити в життя раціоналістичні елементи античної науки, однак це не дало позитивних результатів. Навпаки, виникали чимраз складніші ситуації. Наприклад, був відлучений від церкви й засуджений учень Пселла філософ Іоанн Італа. Та й ідеї Платона були загнані у тверді рамки теології. Раціоналізм зможе повернути собі втрачені позиції тільки в XIII -XV ст., коли почне розростатися криза й почнеться запекла боротьба з містиками-ісихастами.
У «темні віки» візантійська література пережила значний занепад: панували відсутність літературного смаку, вульгаризація, переважали шаблонові ситуації га характеристики Література в другій половині VII ст. — першій половині IX ст. не відрізнялася оригінальністю. Вона відійшла від античних зразків, тому що це не заохочувалося суспільством. Чорне духівництво стало тим цінителем літератури, на якого вона орієнтувалася. Ченці претендували на написання практично всіх житійних зразків літератури. На першому місці в замовників літератури стали агіографія й літургійна поезія. А головним ідейним змістом стала проповідь аскетизму, смиренності, сподівань на чудо й потойбічну допомогу.
Візантійська агіографія в IX ст. піднялася на найвищий рівень. Симеон Метафраст (Логофет) став відомим хроністом, якому вдалося обробити й переписати близько півтори сотні найбільш популярних житій. Це відбулося в X ст, а вже в XI ст. житійний жанр занепав. Тепер тут панували шаблон, схематичність, сухість.
Чимраз більше зростав вплив житійного жанру на розвиток усієї візантійської літератури X ст. і XI ст. Цей жанр продовжував користуватися величезною популярністю серед народу. У таких творах була присутня як вульгаризація, так і реалістичність описів, яскрава образність. У житіях святих й інших героїв було чимало персонажів, які належали до найбідніших прошарків населення. Вони намагалися вступити в боротьбу з багатими й сильними світу цього, щоб здійснити який-нсбудь зі своїх подвигів. Гуманізм і милосердя цих творів привертали увагу людей.
І в поетичних творах того періоду переважала релігійна тематика. Чимало з них мали безпосереднє відношення до літургійної поезії. Це й гімни, і церковні співи. Решта вихваляла релігійні подвиги. У Візантії жив поет Федір Студит, який у своїх творах прославляв чернечі ідеали, у тому числі й розпорядок монастирського життя.
В XI—XII ст. відродилася літературна традиція орієнтуватися на кращі твори античності, намагаючись їх переосмислити. Це проявилося в новому підході до вибору сюжетів, жанрів і художніх форм. Розвивалася епістолографія, яка використовувала сюжети з давньої греко-римської міфології, досягала високої емоційної насиченості, підкреслювала авторський стиль. Однак не тільки античність цікавить візантійських прозаїків. Вони охоче звертаються й до сюжетів східної та західної літератур, іноді беруть за основу своїх творів і східні форми. З'являються переклади з латини й арабської мови. Літературні твори чимраз більше наближаються до розмовної, народної мови: це тільки перші спроби створення поетичних творів народною мовою. Виникає цикл народномовної літератури, це підтверджує епічна поема про Дігеніса Акріта, у якій використані цикли народних пісень X—XI ст. Що дивно, фольклорні мотиви помітні також в елліністичному любовно-пригодницькому романі, що набув нового розвитку.
У другому періоді великого розквіту сягає візантійська естетика. VIII—IX ст. характеризуються боротьбою навколо культових зображень. Іконошанувальники змушені були заново розглянути головні християнські концепції образу, розробити нову теорію співвідношення образу й архетипу, це в основному стосувалося образотворчого мистецтва. Мистецтвознавці вивчали функції образу, звертаючись до духовної культури минулого, спробували провести порівняльний аналіз образів міметичних, тобто наслідувальних, і символічних. Також по-іншому було переглянуте відношення образу до слова. Була піднята проблема верховенства живопису в релігійній культурі.
У цей час естетика постійно орієнтувалася на античні критерії прекрасного Знову відродилася зацікавленість фізичною красою людського тіла світське мистецтво звернуло увагу на еротизм. Відродилася також теорія символізму, особливо концепція алегорії. Садово-паркове мистецтво знову розцвіло. Драматичне мистецтво теж одержало нові імпульси; у той період йому поч&яи присвячуватися спеціальні праці.
Сторінки: 1 [ 2 ] 3