XV
Почав уже батько й про місце в Оленки питати:
— Чого це тобі од отця Полієвкта не чути нічого й досі?
— Хай!..— махне рукою Оленка та й піде.
Усе вже вона, було, ходить похнюпившись: у садку, на вигоні, на кладовищі,— неначе шукає чого. А сердита зробилась! Заведуть у хаті гризню або посилає батько до церкви її — лютує, кидає все. А ранок, холод надворі — ходить боса біля хати й розхристана. Та день зійде, їсти і в рот іноді не візьме нічого.
А раз гірко-гірко якось до Сергія всміхнулась:
— А чого єсть люди — покінчають з життям? — питає у його.
Він:
— Хто його зна. Читав я, що через легкодухість усе: бояться життя.
Схитнула головою Оленка, помовчала, далі так схвильовано:
— А не бачити цілі, розуму в житті, страждати і боятися поквитуватися з безцільним стражданням, боятися смерті, скиглити, хапатись за поли життю, аби тільки жити, не знаючи, для чого і нащо,— не легкодухість хіба?
Зробилась бліда-бліда, з лиця спала, і попід очима сині смуги лягли.
А батько жде: ось-ось вийде од Полієвкта місце Оленці. Заробив грошенят трохи під хурою, набрав їй ситцю на плаття,— сам, вона й не казала йому. Дає їй:
— На,— каже,— ший, щоб було в чім їхати на місце.— А Оленка сама собі пошити плаття уміла вже.
Подивилась на ситець на той та й положила в скриньку його.
XVI
Прийшов час і суда за город. Тільки не так вийшло це діло, як малося буть. Остапчук гадав, звісно, що Василя, «мужика необразованого», легко обійти на суді буде можна і тим більше, що за «чорта рудого» судили його, і він мовчав. А мовчав він тоді, бо вважав себе винним; а тепер, як чув якось в окружному суді, був свідком за когось, як обороняються люди, так і собі тут почав. Почав зразу з того, що став требувати, щоб Остапчук не брав участі в розборі діла цього, бо як з ним, Василем, сам діло мав по суду.
А за «чорта рудого» цей же і суд дав йому щось більше тижня арешту. Дзвонили на Василя тепер, холодною його лякали, а він добився-таки, що Остапчук з-за столу вийшов.
А що казав Остапчук, що перебалакає з товаришами-суддями, так і зробив. Бо Василь і сам трохи зачув Остапчука з тої кімнати, де закусювали саме вони.
— Учити треба таких,— чулось звідтіль.— А то... ні за що тоді нашого брата будуть мати, всі чортами рудими зватимуть нас.
І от тепер свідка Бовкуна і справді допитувати не всиловались. Та Василь сам умішався сюди.
Суддя, що сидить посередині, червоний, у синій чумарці, спитав Бовкуна:
— Так ви знаєте: Василій захопил?
— Іменно так, захопив.
— Ну, більш нічого.
Василь аж з лавки підскочив.
— Як нічого? — почав до судді.— А чому ж... а спитайте його, як захопив я?
— Нас нічого вчити! — гримнув суддя на Василя.
— А чого ж ви так?.. Задзеленчав суддя у дзвінок:
— Мовчати! — крикнув.
— Та ні,— Василь йому.— Мене цим не залякаєте.
Я й далі двері найду.
Подививсь-подививсь суддя на його, прихиливсь до другого судді, що сидів праворуч, товстий, у чорній чумарці, та:
— Сльота така. Як ви думаєте?., до начальства ще може полізти.
— Еге,— той йому,— то й нам нагорить.
— Ну, харашо! — суддя до Василя, далі: — А не скажете, як, приміром, захопил Василій? — до Бовкуна.
— Та так... звісно...— Пом'яв-пом'яв Бовкун шапку в руках та й нічого.
Одказали Михайлові. Прийшов він додому.
— А що, як? — Палажка до його.
— Та як? Ніяк! Одказали.
Дивиться на його Палажка, витріщила очі, далі:
— Що ж ти робив там?! Тобі б же настоювати було, прохати суддів... Та це ж яка радість ворогам! А, Боже мій!..
Похитала головою, плюнула та й пішла до Оленки, що сиділа в садочку, думала.
— Зазнавайся з панами! — почала на неї.
— Як зазнавайся?
— Так... Ти вчена: пани за тобою стоятимуть, до земського підеш: за вгород поклопочеш.
Почервоніла Оленка, мовчить.
— Чого ж мовчиш?
— Одчепіться!
Пішла Палажка в хату, знов: і сякий і такий,— почала кричати на Михайла.
Як по душі дере Оленці той крик. Встала, снує по садочку сюди-туди так швидко. Де б ділася, що б робила? Ходила-ходила, далі поза клунею та до Сергія пішла, не знає й чого.
Був у хаті Сергій, у шаховці рився чогось. На лаві сидів Грищенко.
— Поздоровте мене! — почав до Оленки Грищенко.— Таки не збрехав отець Полієвкт: у второ класну незабаром од'їжджаю.
«І ти од'їжджаєш! — подумала Оленка.— От який отой світ! — думає.— Світ честолюбства, низькопоклонства, нікчемності». Помовчала, далі:
— Заграй мені,— до Сергія.
Зачинив Сергій шаховку, оддав Грищенкові ноти якісь, узяв скрипку.
— Якої тобі, польки? — побренькав, грає.
Увіходить Василь, прийшов із суда, поставив ціпок, почоломкався з Грищенком, а на Оленку тільки нелюбо так глянув. Почервоніла Оленка. Пригадалася їй та бомага, що вона переписала на його.
«Взнав про це, мабуть»,— подумала.
А він і справді взнав. Знакомий писар у волості сказав йому, що Оленка прямо написала, що сам чув од Остапчука.
— От і вір їй! — здивувався Василь тоді, — що вона добра до тебе: і ходить, і все.
Сів на полу тепер, їсть Оленку очима. Похнюпилась Оленка: «Яке ж таки я низьке діло піддержала!» —думає. Сергій:
— Може, козачка ще тобі?..
Мовчить Оленка: «І я не змогла не переписувати того,— думає.— Яка ж я ганчірка!»
— Ну, так як?..— почав Василь до Оленки.— Огорода з батьком та з матір'ю одбирати у мене! Що ти написала на мене? Побіліла Оленка. Подивилась-подивилась на Василя — і ні слова. Встала, пішла. Палажка саме з відром ішла з хати з своєї, побачила, звідкіль Оленка йде. А Оленка навпростець, борозенкою, прямо й іде, не крадеться вже.
— І сяка і така! — почала на неї.— Ти таки ходиш до їх!
— Та й клята ж!..— Оришка з грядок на Палажку.
— А ти? — Палажка до неї.— Ти он у Бога не віруєш, ти... до церкви не ходиш. Тобі церква не мати. Бог не отець!
Нікому нічого Оленка. Похилилася в садочок собі.
Заходило сонечко саме, золотило садочок, що жовтіти починав.— Літо вже наприкінці було. Стоїть Оленка та так дивиться на садочок, на сонечко.
Стемніло. В хату Оленка ввійшла, лампу на стіл узяла, скриньку біля столу на ослінці поставила. Взяла у їй ситцю сувійчик, що батько на плаття набрав. Парасі дала.
— На спідничку,— каже,— буде тобі.
Далі бере тетрадки шкільні, щоденники, подивиться, розірве та й кине до печі. Батько ввійшов.
— Нащо ти рвеш? — до неї.— Воно б же здалося на віщо.
— Не ваше діло! — Оленка йому.
Вийняла потім книги, шкільні подарки: «Тараса Бульбу», про рослини якусь, сіла, надписує Сергієві, Грищенкові по книзі. «На згадку»,— пише. Вийняла й Євангелію в оправі золотій: «Отцу Полиевкту Сохановскому,— надписала.— Оваго убо биша, оваго же убиша»,— додала з притчі про виноградарів. Взяла потім клаптик бомаги, пише: «На цьому світі, де зло, неправда, нікчемність панують, чомусь гарному, світлому немає місця. Прощайте». Взяла клаптик бомаги, пише: «А вам, батьку, мамо, ось що скажу: віра в Бога не в самому ходінні до церкви, не в обрядах самих... Поховайте мене, де Андрій, між березами. У домовину мені квіток накладіть».
Цедулки ці підопхнула під скатерть: книги поклала на покуті, скриньку під піл, на місце, поставила; а сама чепуриться давай: змилась, розчесалась, коси не заплітала, волос, як у русалок, зоставила. Внесла плаття голубе, празникове, давай убираться.
Мати коноплі біля комина мне.
— Куди ти? — питає у неї.
— На місце,— вона їй.
Батько маже хліба шматок часником та:
— Так тобі це й коня запрягати?
— Лягайте ще спати. Вбираюсь, щоб готовою бути тільки.
— А коли ж це ти приїдеш до нас? — всміхається мати.
— Побачите.
Убралась, пов'язала стьожкою червоною голову, на хату надивлятися давай. По долу костриця, під припічком купа сміття.
— Як у свинюшні, у хаті! — каже до матері.— Поприбирайте: може, люди незабаром будуть до вас.
Подивилась на Парасю, що спала вже, на матір, на батька... Забриніли сльози у неї. Так жалко.
«Що робити?» — думає. Стояла-стояла, далі прокинула подушку на ослоні та лаві,— ліжко її,— лягла. Обхопили думки її.
«Хіба... жить зоставатись? — думає.— Так... для чого ж і жити?..» Здумала про всі свої попередні мрії, надії, про Полієвкта, Кочур, про матір, батька, Остапчука, Грищенка...
«Де ж щось гарне, велике? — думає.— У мріях, надіях, у книгах!.. А в житті? Нікчемність, нісенітниця, зло... Стоїть пак турбуватися, корчитися, поринати у злі, в багнюці?.. Яка цього ціль? Кому це потрібне?.. Не краще пак спокій... вічний, тихий, хороший; спокій під деревцем, квіточками, травичкою?!»
У хаті було вже погашено. Встала Оленка. На полу, під стіною, лежить батько, чорніє; далі Парася, поз запічок мати.
— Прощайте! — прошепотіла. Вийшла з хати... навіки.
XVII
Знайшли Оленку під вербами у воді,— по платку, що лежав біля берега. Сяяло сонечко, пташки щебетали, а гарнесенька дівчина була байдужа до всього, до всього. Карі оченята її вже не світились питанням, молодесеньке серденько не бажало кохання. Спокійна, спокійна була.
Як самовбивцю поховали її саму собі в глухому кінці кладовища, на голій місцині, далеко-далеко од берез, під якими вона спочивати так бажала.
Через тиждень після смерті прийшла одповість з другої єпархії. Кличуть Оленку на місце.
Тепер батько, мати, сестричка обсадили вічне місце її любисточком, барвіночком, вишеньками, кленочками. На хресті берестовому, невеличкому, прибили іконочку Матері Божої. Батько світить увечері в хаті, читає Псалтир за впокій; мати голосить.
Сторінки: 1 2 3 [ 4 ]