— Змій! Вони, знаєш, як сіно люблять! Забереться й чекає, поки ти на неї сядеш. І все! Взагалі, тут треба бути обережним, — говорив Митько, випорожнюючи рюкзак. — Ліс усе-таки, хоч яка, а все ж глухомань. Як укусить щось чи що скоїться — до села бігти далеченько...
Розділ IV
Таємничий і бр-р-р-р який страшний. Хороший хлопець. Нервові можуть далі не читати.
Ми приходили до озера щодня. Набирали харчів, дорогою ганялись із сачками за всякими мурашками і один за одним. Біля озера вилежувались на сонці і купались у теплій воді.
Але одного ранку відбулась подія, яка трохи змінила і наше життя, і наші подальші плани. Коли ми, як завжди, з галасом вискочили з-за дерев на берег, то побачили: в нашому озері купається якийсь хлопець.
— Принесло ж сюди цього велосипедиста, — буркнув Митько. Але той, уздрівши нас, хутко виліз на берег і весело загукав:
— Привіт дослідникам! І вам покупатися скортіло? Ех, водичка — що треба! Це вам не річка!
— Добридень, — озвались ми трохи спантеличено, бо наші з ним останні зустрічі не дуже схиляли до дружньої розмови.
Василь показав знайдений шматок бурштина й таємничо сказав про те, що в озері хтось живе.
Друзі були не в найкращому настрої, проте, згадавши шкільні витівки, розвеселилися.
Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проґавити його, якщо воно вилізе з води.
Вранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього.
— Дивись, — тихо сказав він мені.
На вогкому піску коло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап.
— Як у крокодила, — визначив я, нервово озираючись на озеро.
— Значить, не збрехав, — хрипко додав Митько. Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові.
Сергій та Митько вирішили взяти книжки з зоології в бібліотеці, щоб більше дізнатися про чудовисько.
Розділ VI,
який проливає світло на наших предків і ще на дещо. Ну й Митько!
— Скажіть, які молодці, — дивувалась бібліотекарка, коли ми втретє прийшли міняти книжки. — Цілими днями читають. А ви не перевтомитесь?
— Авжеж, молодці, — бурмотів, виходячи з бібліотеки, Митько. — Скільки читати — З глузду можна з'їхати.
А на восьмий день вивчення зоології Митько висловив сміливе наукове припущення, яке я захоплено сприйняв.
— Слухай ось, — Митько втупився у книжку. — «Багато віків серед жителів східної частини Індонезії ходили легенди про страшних, ненажерливих драконів. Казали, що з пащ їхніх вилітає вогонь, а здобич вони вбивають одним поглядом злих очей.
Голландські вчені, котрі записали ці розповіді, звісно, не повірили в їх правдивість. Однак ученим здалося, що опис жахливих драконів нагадує давно вимерлих хижаків-динозаврів.
У 1912 році ці розповіді підтвердив один голландський льотчик. Він був першим європейцем, який на власні очі побачив драконів острова Комодо. Літак його здійснив вимушену посадку, і кілька місяців цей чоловік прожив буквально в оточенні гігантських химер. Однак його розповідям теж не повірили, бо льотчик повернувся звідти нібито із розладнанням нервової системи».
— Я думаю! — жахнувся я.
— «Після Першої світової війни, — оком не зморгнув Митько, — вчені вирішили-таки до кінця розібратися у цій загадковій проблемі «динозаврів». І, нарешті, в двадцятих роках нашого століття на острові Комодо Зондського архіпелагу було спіймано цього дракона. Ним виявилась гігантська ящірка, або ж варан. Не злякатись чотириметрового гіганта важко. Колір шкіри буро-чорний. З грізної ікластої пащі безперестанку вилітає яскраво-оранжевий роздвоєний язик, люто дивляться блискучі чорні очі.
Варан ступає сильними лапами, тіло його піднято над землею, волочиться лише хвіст. Сила в цьому хвості страшна. Дослідники бачили, як одним ударом варан збиває кабана, валить з ніг оленя...»
Дорогою до озера Митько припустив, що село звуть Юрківкою, бо його звір, якого назвали Митькозавром Стеценка, належить що до юрського періоду.
За три кроки від нас безладно лежало кілька воронячих пір'їн і біля самої води знову чітко вирізьблялись на піску таємничі сліди.
— А вранці їх не було, — згадав я. — Отже, воно вилазило удень.
— Та ще й ворону зжерло, — підхопив Митько.
Розділ VII
Операція «Курка» провалюється разом із дідом Трохимом
— Я колись книгу читав, — задумливо сказав увечері Митько. — Так там писалося про те, як на тигрів полюють. Мисливець прив'язує до дерева козеня, а сам сидить у засідці. Козеняті хочеться додому, воно бігає круг дерева на прив'язі і жалібно мекає. А десь поблизу гуляє собі тигр. Він чує — хтось мекає, і думає: «Це, мабуть, козеня. Піду-но я його з'їм». От він біжить до дерева, а мисливець із засідки — ба-бах! Тигр — догори лапами, а щасливе козеня відпускають додому.
— А деякі племена, — на льоту вловив я Митькову думку, — риють на стежці, якою звірі ходять на водопій, здоровенну яму, а іноді ще й вбивають у дно загострену вгорі коляку, а яму прикривають гілками і листям чи піском. Іде собі якийсь лев чи хто, ступив на гілки і — готово!
— Думки читаєш! — радо згукнув Митько. — Ми ці обидва способи поєднаємо.
— А козеня де взяти?
— Ото ж бо, — спохмурнів він. — Козенят я тут не бачив. Кози є, але ж кози ніхто не дасть. Аможе, — проясніло його лице, — мотузку на роги та в ліс, а вранці відведемо назад?
— Е ні, я не згоден. Я вже якось у дитинстві пробував визволяти козу, так вона за мною гналася хтозна-куди. Та ще й у ліс її тягги... Вона ж не дурна.
— Твоя правда, — скрушно хитнув Митя головою, але по тому, як він стрепенувсь, я одразу ж здогадався: є ще одна ідея...
Довірливо дивлячись мені в очі, Митько запропонував:
— А якщо ми прив'яжемо тебе?
— Тобто як це? — вибалушивсь я.
— Мотузкою, як же ще! А де взять її — я знаю. У клуні висить...
— Ти що, жартуєш! — не повірив я власним вухам.
— Та які жарти? Чим ти гірший? Мекатимеш потрошку, здалеку й не видно, хто це. Може, воно вилізе з озера, щоб роздивитись. Га? І якраз у яму втрапить. А ми вже вириємо, постараємось.
— Та ти, мабуть, сказився, — обурився я, доп'явши, що Митько й не думає жартувати. — Чим я гірший за якусь там козу? А чим ти гірший? Навіть кращий, розумник такий! Мене! До дерева! Мотузкою! А як воно ззаду підкрадеться чи збоку? Ти подумав? Себе прив'язуй!
— Хай буду я, — хоробро погодивсь Митько. — Я не якийсь там егоїст. Я згоден. Хоча, ти знаєш, мені здається, можна і не прив'язувати. Козу — інша справа, вона втекла б. А мене можна не прив'язувати. Я і так посиджу.
— Та гаразд рке, — охолов я. — А чому обов'язково комусь із нас? Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же воно хрумав!
— Молодець! — вигукнув Митько. — Звичайно, курку! І мороки набагато менше. — І по хвильці додав: — Та й безпечніше.
Курка, яку ми наділили довір'ям виступити в ролі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала і била крилами.
— Ху ти, — мовив, одхекуючись, Митько. — Та вона ж бігає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати!
— Це хіба курка! — згоджувався і я, підводячись після невдалого кидка. — Це ж страус!
І ми знову якомога лагідніше заводили:
— Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп!
— Тю-тю-тю-тю!
Проте курка відбігала на безпечну відстань і осудливо стежила за нами.
— Та ну її, — не витримав перший я. — Всі коліна пооббивав.
— Зараз, зараз ми її, — не здававсь Митько, виносячи з хати ковдру, — у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла.
На цей раз ми таки загнали птаху (і хто тільки назвав її свійською?) між курником і клунею і накрили рядном.
— Єсть! — вдоволено скрикнув Митько, засовуючи її у мішок, і тут же загорлав: — Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається!
— Ну от бачиш, — співчутливо сказав я. — А якби коза? Ото б намучились!
— Та й то, — відповів Митько. — Бери лопату і ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи...
— Ну що, Митю, може, вистачить? — я стояв по пояс у щойно виритій ямі і втирав чоло.
Сторінки: 1 [ 2 ] 3 4