Возний — сатиричний образ судового чиновника, який автор розкриває, викриваючи потворні суспільні явища — хабарництво, здирство, шахрайство, знущання над простими людьми тощо. Він характеризує возного вустами Миколи як «юриста завзятого і хапуна такого, що і з рідного батька злупить». Цей образ є дещо шаржованим, але цілком реалістичним.
Мова возного є сумішшю канцеляризмів, старослов'янізмів, юридичних термінів, казенно-судової лексики тощо. Це додає комічного ефекту, адже прості думки він виказує не зрозумілими для простих людей словами. Характерним у цьому плані є його освідчення в коханні до Наталки: «Бачив я многих — і ліпообразних, і багатих, но серце моє не імієть — теє-то як його — к ним поползновенія. Ти одна заложила ему позов на вічнії роки, і душа моя ежечасно волаєть тебе і послі нищпорной даже години». Наталка відверто признається, що такої дуже «вченої» канцелярської мови вона не розуміє, і возний раптом заговорив простою, ясною й дохідливою мовою: «Так знай же, що я тебе давно уже - теє-то як його — полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село». Але потім, ніби схаменувшись, знову повертається до своїх канцеляризмів: «Моїх діл околичноеті, возникающії із неудобних обстоятельств, удерживали соділати признаніє перед тобою».
Через мову возний хоче показати свою освіченість, письменність, а, отже, свою зверхність над простим народом. І тут сміх з гумористичного стає сатиричним, коли автор глибше розкриває характер Тетерваковського. Наодинці з виборним возний із закоханого «жениха» перетворюється на чиновника, крутія та хабарника, який виправдовує шахрайство та брехню, використовуючи пісню Григорія Сковороди «Всякому городу нрав і права». У вустах возного перероблена пісня звучить так, що її ідейний зміст геть спотворений.
Але все ж таки образ возного неоднозначний. З одного боку, це хапуга, здирник і бюрократ, а з іншого — людина, здатна на щирі почуття й великодушні вчинки. Промовистою у цьому плані є сцена, у якій возний «перероджується» і відступається від Наталки. Він висловлює сентенцію, що «великодушной поступок всякіїстрасті в нас переиливаєть». І себе він вважає здатним на добрі діла: «Я — возний і признаюсь, что от рожденія моего расположен к добрим ділам, но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал. Поступок Петра, толіко усердний і без примісу ухищренія, подвигаєть мене нанижеслідующеє...», «Я одказуюсь од Наталки і уступаю її Петру во вічноє і потомственное владініє з тим, щоб зробив її благополучною».