Далі так само раптово одпустив нас і став серйозний.
— Хлопці, — сказав він якось хрипло, приглушено. — Хлопці! Я люблю вашу вчительку! Люблю, да, і хочу, щоб вона вийшла за мене заміж. А вона... Вона каже, що це... непедагогічно! Понімаєте, любов — непедагогічно, га?.. Значить, ваші мами не должни були виходити за ваших пап, да, бо це непедагогічно, га? У-у! — він жартома зробив загрозливий рух у бік Галини Сидорівни, потім ніжно поклав їй руку на плече. — Ну, тепер вони уже все знають, да. Ховати нема чого. І тут уже я не винен. Завтра, да, пишу родичам. Усе!
Галина Сидорівна стояла, опустивши голову, і мовчала. Я подумав, як їй, нашій учительці, що все життя робила нам зауваження, було слухати все це при нас. Треба було щось таке зараз сказати, щоб вирятувати її з цього становища, але в голові було порожньо, як у старця в кишені, і я не міг нічого придумати.
І тут Павлуша звівся навшпиньки, придивляючись до обличчя лейтенанта, і сказав:
— Вибачте нам, будь ласка, але... але у вас онде кров на лобі. — Мабуть, подряпались...
— Де? Де? — стрепенулася враз Галина Сидорівна. — Ой, справді! Треба перев'язати зараз же! Молодець Павлуша!
— Нате, нате ось! — вихопився я, висмикуючи з кишені оту білу хустку, зняту зі щогли. Галина Сидорівна, не роздумуючи, схопила її.
— Ходімо швидше до хати. Тут нічого не видно. Треба промити, зеленкою змазати. Ми з Павлушею нерішуче затупцяли на місці, не знаючи, іти нам теж до хати, чи лишатися надворі, чи зовсім забиратися звідси. Але Пайчадзе підштовхнув нас у спини:
— Ходімо, ходімо, хлопці! Ходімо!
У хаті Галина Сидорівна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бігала з кухні в кімнату, з кімнати в кухню, грюкала дверцятами шафи і буфета, щось у неї летіло зрук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося — і ніяк вона не могла знайти тої зеленки.
Лейтенант дивився на неї розчуленими, закоханими сяючими очима.
А ми дивились на лейтенанта.
Ми дивилися на нього винувато і з каяттям.
Знайшовши нарешті зеленку, Галина Сидорівна заходилася перев'язувати лейтенанта.
І, дивлячись, як обережно, з якою ніжністю промивала вона йому ваткою чоло і яке при цьому блаженство було написано на його обличчі, я подумав: «Які ті вчителі все-таки наївні люди. Вони думають, що ми діти, що ми нічого не розуміємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розуміємо. Прекрасно!»
— Вибачте, будь ласка, — зітхнув я.
— Будь ласка, вибачте, — зітхнув Павлуша.
— Та що ви, хлопці! — радісно усміхнувся лейтенант. — Це найщасливіші хвилини, да, у моєму житті. І це зробили ви, да!
— Ми думали, що ви хочете вкрасти... — промимрив я.
— І думали рятувати... — промимрив Павлуша.
— Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! — загримів на всю хату лейтенант. — Слу-шай, Галя! Слушай, які в тебе геройські ученики, да! Вай, молодці! Вай! Ти права, їм не можна сваритися, да, нізащо не можна сваритися! І ви ніколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди міцною, як граніт того доту! Ви на все життя запам'ятаєте, да, той дот! І ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? «Г. П. Г». Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогодні прочитали там, свята правда. Павлуша вирячився на мене:
— Д-де... що прочитали? Я знизав плечима.
— Як? Ви хіба не були сьогодні біля доту? — тепер уже здивовано промовив лейтенант.
Він глянув на Галину Сидорівну. Вона розгублено закліпала очима.
— А... а ця хустина? — Галина Сидорівна підняла руку з хустиною, яку я їй дав. — Це ж... це ж... та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я дала Гані. Ой хлопці, не той..
Павлуша запитально глянув на мене. Я опустив голову:
— Це я... зняв. Він навіть не знає. Я випадково побачив, як вона чіпляла. Я думав, що вона якось дізналась і хоче покепкувати. Посварити нас знову. •
— Та що ти! Що ти! — скрикнув лейтенант. — Таке скажеш — посварити! Совсем наоборот! Це ж вона все придумала, щоб помирити вас. Помирити, понімаєш! Вона замічательна дівчинка!
Павлуша почервонів і опустив очі.
І я раптом згадав, як я оббризкав Гребенючку грязюкою, а вона сказала, що грузо-вик і що сама винна...
І я теж почервонів і опустив очі.
Боже! Невже ж я такий бовдур, що весь час думав на неї казна-що, а вона зовсім не така?! Невже?! Що жтоді вона про мене думає? Вона ж таки думає, що я справжнісінький бовдур.
І це таки правда!
І ніхто цього не знає так, як я знаю!
Розділ останній,
в якому історія наша за добрим звичаєм старих класичних романів закінчується весіллям
На другий день усе село облетіла звістка про те, що наша вчителька, наш класний керівник Галина Сидорівна Герасименко виходить заміж за старшого лейтенанта Рева-за Пайчадзе.
... Наче серця наші були з'єднані між собою тоненькими невидимими дротинками і по тих дротинках враз пустили струм — щемливий струм суму.
— Знаєте, — тихо мовив Павлуша. — Треба попрощатися з нею. І так, щоб вона запам'ятала це на все життя.
У лісі біля дота було тихо й урочисто. І якось не хотілося порушувати цю тишу. Мимоволі ми намагалися ступати безшумно.
Павлуша засунув руку в розколину над амбразурою і витягнув згорток: у прозору поліетиленову торбинку було загорнуто якийсь папір.
Павлуша розгорнув, і я зразу пізнав почерк — чіткий з нахилом у лівій бік, кожна буквочка окремо (почерк старшого лейтенанта Пайчадзе).
Ми сіли на холодну замшілу кам'яну брилу, я обняв Павлушу за плечі, притулився головою до його голови, і ми почали мовчки читати.
«Дорогі друзі! Яво і Павлушо! — писалося там. — Це дуже-дуже добре, що ви помирилися. Наша таємниця тепер не потрібна. Бо все це придумувалося для того, щоб вас помирити. І ми сподіваємося, що ви не образитесь на нас за це. Ми хочемо від усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це діло — дружба. Найсвятіше і найчистіше почуття в світі. І найчистіше воно в дитинстві. Бережіть його і шануйте! Бо найвірніші, найбільші, найкращі друзі в світі — це друзі дитинства. І той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гірко буде. Бо дитинство не повторюється... І проживе той своє життя без дружби. І буде воно дуже безрадісним, хоч, може, й довгим. І не відчує він себе по-справожньому людиною. Бо найбільше ти Людина, коли щось робиш для друга. Пам'ятайте про це, хлопці!
...І хай ваша дружба буде міцна, як ці кам'яні брили доту, що є пам'ятником справжньої солдатської дружби, дружби до останньої краплі крові... Г. П. Г.» Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сиділи не рухаючись і мовчали.
І так, як тоді, на горищі в баби Мокрини, коли Павлуша витягнув мене з води, я раптом відчув шалену, гарячу радість від того, що він поруч, що він мій друг, що ми помирилися.
Невже я міг бути з ним у сварці?! І не розмовляти?! І проходити повз нього, наче незнайомий!
Безглуздя якесь!
Невідь що!
Але... невже ж оце Гребенючка писала цього листа?!
Не вкладалося в голові! Хоч убий!
Вибачайте, але я ще не міг звикнути до думки, що Гребенючка і — раптом — хороша, цяця!
...І я подумав: «Цікаво, мабуть, було б намалювати таку картину: сидять троє після того, як загасили пожежу, — обідрані, брудні, закіптюжені, але щасливі, як солдати-переможці...» І ще я подумав, що, мабуть, і Гребенючка, і Павлуша стануть-таки художниками. Ну, що ж. Хай! А чого, як є здібності? Бач, якого ж змія розмалював Павлуша. Красота, а не змій був.
І раптом у мене виникла несподівана думка: хоч би ким ми стали в житті, а солдатами ми станемо обов'язково. Це точно. Кінчимо школу і підемо в армію. І, може, навіть попадемо в ці табори, що в нашому лісі. До полковника Соболя.
Ото було б здорово!
І будемо ми з Павлушею дружити найміцнішою, найвірнішою солдатською дружбою — до останньої краплі крові.
Ну, а... Ганька? Гребенючка?
Ну, що ж, хай буде й Ганька!
Хай буде Ганька-кулеметниця! Як у «Чапаєві».
Хай!
Сторінки: 1 2 3 4 [ 5 ]