Кайдаші пішли до Палажки і стали допитуватися, де вона поділа Мелашку. Баба Палажка відгризалася, що та не мала дитина, нікого вона не заводила нікуди. Зчинилася сварка. Лаврін лаявся та допитувався, а Параска підтакувала та раділа, що так дісталося її суперниці. Закінчилося тим, що Палажка з Параскою побилися граблями. Баба Палажка заголосила і заплакала, кажучи Кайдашисі, що саме через неї Мелашка покинула дім. Баби почали битися, тикати одна одній дулі та обзиватися, поки старий Кайдаш їх не розійняв. Зчинився великий крик, збіглася вся вулиця. Кайдаші таки потягли Палажку у волость. Волосний вилаяв бабу, але йти до Києва не присудив, бо Мелашка не маленька, сама має розум у голові.
Лаврін чекав, що жінка повернеться, але вона не верталася. А прочани наганяли страху, розказуючи про різні нещасні випадки, що трапляються з подорожніми. Чутки дійшли до Бієвців, і Балаші прибігли, ридаючи, до сватів. Навіть Карпо з Мотрею, забувши про ворожнечу, зайшли до хати і сумували з усіма. Кайдашиха уже відчувала свою провину і жалкувала, що так поводилася. Вирішили йти до Києва шукати Мелашку.
А вона тим часом служила в проскурниці і жила, як у Бога за пазухою. Робота неважка, харч добрий, ніхто не лає, не гризе. Одне тільки: нудьгувала за Лавріном. Одного разу вона так залилася слізьми, що проскурниця запитала, за чим вона плаче: за селом, за матір'ю чи за чоловіком, і порадила повернутися. Але молодичка згадала про свекра та свекруху і сказала, що не повернеться. Вийшла надвір, розгледілась і побачила семигорських молодиць, хотіла кинутись, розпитати, та ледве стрималась. На душі лежав камінь, Мелашка думала, що чинить гріх, мучачи себе й чоловіка. На другий тиждень Мелашка стала потроху привикати й сама не знала вже, що їй робити.
Тим часом Кайдаші прийшли до Києва, обходили усі церкви і розпитували про Мелашку. Нарешті потрапили до церкви, біля якої жила Мелашка. Проскурниця на східцях продавала проскури. Мелашка вибігла з пекарні і хотіла щось спитати хазяйку. І раптом побачила Лавріна — блідого та смутного. Потім свою матір і... свекруху. Її як крижаною водою облили. Потім ще раз глянула на Лаврінове лице і не витримала, кинулася до нього і заридала, як мала дитина. Люди їх обступили навкруги.
Мелашка розказала, що служить у наймах, а проскурниця пожалкувала, що піде від неї така добра й робоча наймичка. Кайдашиха пообіцяла не казати жодного лихого слова, аби тільки невістка повернулася.
І дотримувала його: обсипала Мелашку медовими словами, купила обновки.
А незабаром молодичка народила сина.
У Кайдашевій хаті настав мир: свекруха помирилась із невісткою. Зате надворі, між батьком та Лавріном, почався нелад. Лаврін перестав слухати батька, йому самому хотілося господарювати. Окрім того, старий Омелько пропивав у шинку всі гроші, зароблені разом із сином, і тому все важче було покорятися лайливому батькові.
Якось старий Кайдаш звечора сказав Лаврінові косити ячмінь, а той вирішив їхати до млина. Наступного дня пішов на поле, не питаючи батька. Той образився і подумав, що синки швидко заженуть його на піч.
З того часу Лаврін забрав господарство у свої руки. Батько майстрував, заробляв гроші і щовечора вертався з шинку п'яний.
Одного разу в церкві Кайдашеві здалося, що заспівали разом з дяком ангели і всі образи заворушилися, заспівали. Ожила й картина страшного суду. А на вулиці його ніби покликав за собою якийсь чоловік з туману, і Кайдаш пішов за ним. Дійшов до греблі і лише тоді спам'ятався і здивувався, навіщо він сюди прийшов. Повернувся додому зляканий і задуманий. У понеділок знову випив, і тепер за ним ходили, не відстаючи, чорні хлопчики з ріжками. Вони були скрізь: і на подвір'ї, і на вулиці, і верхи на череді. Кайдаш став косити кропиву, бо там було повно чортів, а сини й невістки стали глузувати з нього. Кайдашиха ж почала лаятися.
Кайдаш зайшов до хати, але йому здалося, що за столом сидить чумак, якого він бачив у молодості, і покійний батько. Став з ними розмовляти. У хаті всі стривожилися. Уже було не до сміху. Покликали сусідів і ті умовляли старого помолитися та лягати спати. Мотря побігла за знахаркою бабою Палажкою, про сварку з якою вже й забули.
Баба Палажка прийшла і почала нашіптувати та примовляти, виконуючи при цьому різні магічні дії. Але вони нічого не змінили. Кайдашиха послала чоловіка до священика. Кайдаш розповів йому усе, замовив молебень, говів. На деякий час це допомогло, Омелько перестав пиячити, але потім Кайдаш знову не витерпів і почав заходити в шинок.
Однієї місячної ночі Кайдашеві знову привидівся чумак. Старий почав з ним говорити і пішов за ним на вулицю, через село і греблю, потім зайшов у ліс. Там йому ввижалися вогняні квіти і зайчики. Кайдаш підняв голову, стукнувся та й... прокинувся. Він стояв в одній сорочці серед густого незнайомого лісу. Ледь знайшов дорогу до млина. Повернувся додому, а жінка думала, що він знову п'яний десь волочився і почала лаяти. Кайдаш сказав, що його водила нечиста сила. Раптом побачив чортів на печі, схопив макогона і став лупити ним, аж шматки глини посипалися. Родичі поперелякувалися, вивели батька надвір, як він просив, покропили хату свяченою водою, запалили свічки перед образами. Насилу Кайдаш заспокоївся. Хотів лягти, але у ліжку йому скрізь ввижалися павуки.
Через тиждень привид—чумак завів Кайдаша на греблю, а вранці того знайшли утопленим.
Поховали сини Кайдаша з великою честю. На четвертий день стали ділити спадщину. Карпо сказав, що батько мало відрізав йому городу, тож треба поділити його порівну. Вирішили не йти у волость, а зробити це самим.
Тільки поділили, прибігла Мотря і зміряла все очима. Їй здалося, що Лаврінова частка більша. Вона скинула пояс і стала переміряти. Лаврінів город справді виявився, за її міркою, на один пояс вздовж і на два пояси впоперек більшим. Мотря здійняла крик, репетуючи, що це так свекрушище їм наміряла. Почали переміряти. Мотря, як міряла у себе, то пояс натягувала, аж тріщав, а коли в сусідів — то стягувала. Город переміряли Кайдашиха з Мелашкою, і вийшло порівну. Мотря була сердита, що не на її вийшло. Вона причепилася за пасіку, потім за садок, бо у Лавріновій частці було більше дерев. Кричала, що треба йти у волость, хай їх розсудять там.
Карпо теж сказав, щоб йому дали половину пасіки і половину худоби. Тоді Кайдашиха нагадала, що і їй належить якась частка, а крім того, припомнила, як Карпо бив батька кулаками в груди.
Пішли у волость, а там присудили Лаврінові усе батьківське добро, бо Карпо забрав свою частку вже давно. Мотря як почула це, то ледве не скрутилася.
Від того часу не стало миру між Кайдашенками і їхніми жінками. Достатньо було іскорки, щоб сварка спалахнула з новою силою.
Одного разу Мелашка підмела сіни, намела купу сміття і пішла за рядниною, щоб винести його. У цей час нагодилася Мотря і стала кричати, щоб Мелашка не мела їй до порога, лаяти та ображати. Мелашка не змовчала, закричала, що вона їй не свекруха і хай не вказує. Схопила деркача і ним розкидала сміття прямо на Мотрині стіни і вікна. Вибігла ще й Кайдашиха. Жінки вчепилися за мітлу, поки та не розлетілася на шматки. Чоловіки й собі повибігали, й ледве розборонили та порозганяли молодиць. Мотря репетувала, щоб Карпо «одривав» хату, бо вона не може так жити. Взяла з калюжі грязь і стала обкидати Мелащину хату. Кайдашиха теж закричала, щоб Лаврін «одривав» хату і побігла жалітися у волость. За нею прибігла Мотря і теж скаржилася. Волосний слухав—слухав, плюнув та й повиганяв їх.
Того ж вечора Кайдашиха почула, як на горищі закричали і кинулися з сідала кури. Подумала, що то якийсь звір чи злодій, вискочила з лампою у сіни. На горищі хтось був із світлом. Лаврін заглянув туди і побачив Мотрю з куркою в руках. Вона сказала, що впіймала свою курку на їхньому сідалі, і щоб він повернув ті яйця, які ця курка давно несе у них. А сама лазила по гніздах і збирала тим часом яйця за пазуху. Одна курка впала і погасила світло. Мотря стала спускатися, а Лаврін усе ще стояв на драбині. Молодиця вдарила його п'ятою в зуби, потім другою в носа. Лаврін закричав і став трясти драбину, а потім прийняв її. Мотря повисла на стіні і зарепетувала, бо в одній руці у неї була курка, а в пазусі — яйця, і вона боялася їх потовкти. Вискочив Карпо, штовхнув Лавріна і матір та врятував свою дружину.
Другого дня Кайдашиха пішла до священика жалітися, і розказала усе не так йому, як матушці. Та передала гостинців для бабиних онуків: солодкі коржики та бублики. Кайдашиха роздала гостинці Мелащиним дітям, це почули Мотрині діти й собі повибігали в сіни. Баба пригостила і їх. А Мотря закричала, щоб вони не брали нічого у баби—злодійки і повикидала бублики. Діти стали обзивати Кайдашиху, як чули від матері, а та тільки заплакала.
Того ж дня Мотрин хлопець напився води з Мелащиної діжки і розбив випадково кухоль. Кайдашиха наробила галасу і розбила Мотрин кухоль. Тоді Мотря забігла до Лаврінової хати і розбила горщик. Кайдашиха побігла до Мотрі і розбила велику макітру. Мотря й собі вскочила до сусідів і пройшлася кочергою по полицях з горшками та мисками, тільки черепки посипались. Чоловікам здалося, що жінок покусав скажений собака, вони кинулись обороняти посуд. Ледве розборонили жінок, але ті продовжували лаятися, докоряти одна одній. Кайдашиха, як доказ своєї правоти, тикнула Мотрі дулю, але попала не до носа, а в око. Мотря вхопила деркача і сунула його межи очі свекрусі так, що виколола око. Мелашка з Лавріном стали захищати матір, пхнули Мотрю, а Карпо кинувся на Лавріна. Лаврін розлютувався, поліз на стріху і став скидати покрівлю з Карпової хати — «одділятися». Кайдашиха розмазала кров побільше і побігла позиватися у волость, наробивши галасу на все село.
Громада присудила Карпові «одірвати» свою хату і поставити окремо на городі, ґрунт розділити порівну, а Мотрі — таки відсидіти два дні в холодній.
Після того стара Кайдашиха заслабла і осліпла на одне око. Вона все питалася, від чого в них почалася така колотнеча? Вирішила освятити хату, зайшли й до Карпа, бо матері було усе—таки шкода сина.
Хату «одірвали», розгородили тином двір, і сім'ї потроху стали миритися. Спочатку почали забігати з однієї хати в другу діти, потім господарі заходити за інструментом, а там стали любенько розмовляти через тин і жінки. Щоб не обходити навкруги у ворота, зробили в дворі перелаз через тин.
Мир між братами поміцнішав задля господарської справи і спільної вигоди. Карпо, «одрізнившись» від батька, спочатку набрався лиха, поки стягся на власне господарство. Він був чоловік гордий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові. Тому знаходив собі товаришів по оранці серед чужих людей. Тепер вони орали, сіяли, заволікували і возили сіно й хліб разом з Лавріном.
Саме тоді побудували залізницю недалеко від Семигор. Люди наймалися возити туди цукор і борошно із сахарень та млинів. Брати й собі купили по коняці, спряглися в одну хуру і разом заробляли гроші.
Податки були великі, треба було ще десь підробляти. «Громада в волості обирала Карпа за десяцького». Прийшов наказ з волості рівняти шляхи, лагодити мости та насипати на болотах греблі. Карпо перш за все звелів розкопати той клятий горб біля свого двору, на якому скільки возів поламалось. Сказав це робити всім, навіть своїй Мотрі.
Громада потроху виборювала свої права через стільки років після відміни панщини. Один багатий жид купив у пана право на шинки у селі. І почав продавати горілку по дешевій ціні. Люди кинулися туди, а громадський шинок стояв порожній. Громада постановила не купляти нічого у жидівському шинку і «одганяти» всіх бажаючих. Хитрий жид підкупив горілкою волосного й писаря та ще кількох чоловік, пообіцяв дати гроші — сорок карбованців — на волость і на церкву, аби мужики «оддали» йому й громадський шинок в оренду.
І ось на сході селяни вже заспівали іншу пісню і «оддали» Беркові свій шинок. А той на церкву грошей не дав, і тільки посміювався, бо повернув свої гроші за частування, та ще й мужиків тепер міг обдирати, як хотів.
«Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу». Кайдашиха сердилась на Мотрю, але невістки жили між собою у згоді. Лаврін любив Мелашку: ніколи й пальцем не зачепив, навіть не лаявся. Мотря часто гризла голову Карпові, але він відмовчувався.
Навесні Мелашка посадила біля самого тину огірки. Коли з'явились перші огірочки, Мотрин півень перескочив через тин, поскликав курей і курчат, і разом вони поклювали всі огірки. Кайдашиха, як побачила таку шкоду, знайшла палицю і пошпурила на курей. Перебила півневі ногу і прибила двох курчат. Тут вибігла Мотря і стала лаятися, чіплятися до Карпа, щоб той полаяв матір і примусив сплатити за півня і двох курчат. Але Карпо сміявся з неї і відмахувався, говорячи: «Та й бриклива ж ти, Мотре, хоч я тебе колись любив за той перець. Вже дуже наперчила!»
Увечері Лаврінів кабанчик заліз у Мотрину картоплю і та перебила йому спину. Лаврінові було жаль тварину, і він сказав, що Мотря вже не знає, що виробляє. Та «стояла за вуглом» і тільки того й чекала. Крикнула, що то їм за півня та курчат.
Тоді Кайдашиха підстерегла Мотриного півня в своїх огірках, прибила його, дорізала, обскубла і собі в борщ укинула. У той час Мотрині діти гуляли в Мелащиних і старший хлопець угледів перебиту ногу свого півня. Він побіг до матері і розказав. Мотря вскочила до Лавріна, вихопила півня з борщу і побігла з ним до Карпа. Той змушений був іти лаятися з матір'ю і братом, бо йому шкода було півня. Мотря звеліла дітям піймати Мелащиного чорного півня і вкинути до своїх курей. А коли Лаврінів кабан вскочив у Мотрин город, та наробила ґвалту, з дітьми піймала його, зачинила у свій хлів і не хотіла віддати без викупу.
Того ж дня Карпів кінь скочив у Лаврінів город і його теж піймали та зачинили в хлів. Карпо з Мотрею сильно розгнівалися.
«Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з—за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім'ї, як дві чорні хмари, наближались одна до другої, сумно й понуро».
Уся Мотрина сім'я була у вузькій і короткій одежі, бо Мотря була хазяйновита, але скупа, і економила на одягові, скільки могла, тому мала не дуже привабливий вигляд.
Мелашка ж розцвіла і сяяла, як кущ калини.
Мотря крикнула, нащо баба «одв'язала» коня і заперла у хлів. Кайдашиха відповідала, що його відв'язали діти, і кінь ускочив у шкоду. Мотрині діти «брехали з—за угла», що то зробила баба, а Мелащині заперечували.
Кайдашиха з Мелашкою вимагали заплатити за тин і відпустити кабана, тоді віддадуть коня. Карпо був напідпитку, розлютився і кинувся визволяти коня. Люди не сміли його зупиняти, боялися, одна Кайдашиха стала перед хлівом. Син ухопив її за плечі і став трусити так, що вона ледве вирвалася і побігла з двору до ставка. Карпо біг за нею з дрючком і зупинився лише перед водою, говорячи, що не шкода йому матері, як шкода чобіт.
Кайдашиха побігла жалітися священику, а потім у волость. Там присудили Карпові або десять різок, або заплатити матері п'ять карбованців і перепросити її та помиритися.
Карпові було соромно лягати під різки, і він вибачився перед матір'ю.
На деякий час запанувала згода між Кайдашенками. Але літо принесло нову сварку, тепер уже через грушу. Коли громада ділила двір старого Кайдаша, то до Карпової половини відійшла Лаврінова груша. Вона довго не родила, то не було й лиха. Цього ж літа груш уродило дуже рясно. Вони були здорові, як кулаки, та солодкі, як мед. Лаврінові діти довідалися від бабусі, що то груша не дядькова, а батькова, і полізли трусити. Тут вибігла тітка Мотря, стала їх лаяти і намірилася відшмагати кропивою. Діти закричали, вибігла Мелашка, потім Лаврін з Кайдашихою і стали заступатися за дітей, адже груша справді їхня. Мотря сказала, щоб більше діти не лазили, інакше поперебиває їм ноги. Діти все—таки лазили по груші, а Мотря лупцювала їх різками. Тепер почали вже лаятися чоловіки. У волості присудили, щоб Карпо віддавав щороку половину груш. На тім трохи помирилися. Але груша, як на злість, розросталася і родила все більше. Груші дорого коштували на ярмарку, пахло карбованцями, а це для селянина не жарт. Мотря продовжувала ганяти Лаврінових дітей і бити їх по чому попало.
Брати пішли радитися до священика, але жоден не погоджувався на його пропозиції. Лаврін не хотів брати за грушу три чи чотири карбованці відчіпного, бо міг щороку на них скільки заробити. Карпо не хотів продавати два аршини землі з грушею. Скінчилося тим, що священик їх прогнав. Брати продовжували лаятися, як і їхні жінки.
А закінчилося діло з грушею несподівано. Груша всохла і дві сім'ї помирилися.
Сторінки: 1 2 [ 3 ]