Мина Мазайло — харківський службовець середніх літ.
Лина (Килина)
Мазайло — його дружина.
Рина (Мокрина)
Мазайло — їхня дочка.
Мокій — їхній син.
Уля — подруга Рини.
Тьотя Мотя — сестра Мини з Курська.
Тарас Мазайло — дядько Мини з Києва.
Баронова —Козино — вчителька «правильних проізношеній» російської мови.
Тертика
Губа — комсомольці, друзі Мокія
Аренський
Дія відбувається в домі Мини Мазайла на Н—ській вулиці, 27, Холодної Гори м. Харкова, у тридцяті роки XX ст., в період найбільшого поширення українізації.
ПЕРША ДІЯ
1
Приходить Уля. Рина в цей час перед люстерком. Відразу накинулася на подругу: «Ой, Упю, тобі не сором! Я так тебе жду, нерви як не луснуть. У нас в квартирі таке робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки? Таке робиться! Братик мій Мокій збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?»
Уля теж швиденько до дзеркала, помилувалася собою, примружила очі: «За три сорок!»
Рина й собі до дзеркала, зробила трагічні очі:
— І, мабуть, уб'є папу. За три сорок? Дешево... Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші!
Уля здивована, а Рина продовжує розповідати, що тато й слухати не хоче про укрмову, а навпаки, хоче їхнє малоросійське прізвище змінити і підшукує собі вчительку, яка б навчила його правильної російської вимови.
Уля ще більше дивується, а Рина продовжує розповідати, що Мокій про це ще не знає, а навпаки — мріє додати до прізвища Мазайло загублену половинку — Квач. Тато зранку пішов до загсу дізнаватися, чи можна змінити прізвище і чи має він право примусити Мокія. Мати пише секретного листа в цій справі до тьоті Моті в Курськ, щоб вона якнайшвидше приїжджала на допомогу.
2
Входить мати.
Рина питає її, чи написала вона листа. Мати сказала, що написала, уже й відіслала.
Рина
— ...Одного листа мало. Треба телеграму! Та поки там тьотя одержить листа, ти знаєш, що у нас тут статися може?
Мати пішла.
Уля і Рина продовжують розмову.
— Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють?
— А ти думала де? Тількі в загсі! Прізвище, ім'я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти...
— Ха—ха! Хіба це поможе?
— Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто...
— Я не зможу. Хіба я така?
— Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш. ...Він мені навіть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарні очі, ...які нагадують два вечірні озерця в степу.
Уля (до люстерка роздумливо, мрійно)
— Що ти кажеш? (Потім критично.) Хоч це й поетично, проте... Знаєш, яку партію знайшла собі Оля Семихаткова?
— Ну?
— Комуніста. Молодий ще, ...але стаж надзвичайний! Щоліта відпочиватиме в Криму. А там не два озерця — море. Два моря! Чорне і Каспійське.
Рина
— Отож почни з Мокія, Улько, — практику матимеш, як треба закохувати. Думаєш, Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала, з комсомольцями. А наш Мокій теж у комсомолі скоро буде, розумієш?
З
Входить мати. Рина питає:
— Написала?
Мати
— «Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди. Подробиці листом. Сестра Лина»...
Рина
— А подробиці листом навіщо?
Мати
— Як навіщо? Щоб з них напереддовідатись, що ж таке у нас робиться...
Рина
— Ну, то вона й ждатиме листа. Мати з досади прикусила язика. Тоді
— То я хотіла, щоб не пропали десять копійок, що на листа витратила.
Рина
— Дай я покажу, як писати!... «Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно».
Мати пішла.
Рина (до Улі)
— Тепер ти розумієш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю — закохай!
Уля (схвильовано)
— Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до нього підступитися? З якого боку?
— З українського,... тільки з українського.
— Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з українського. Він же з усіх боків український. ...Не хочу, не можу, не знаю як...
Рина
— Побачиш, що зможеш. Ось зараз покличу. Він зразу розсердиться, нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до нього підійти, з якої сторони він
одмикається. Дурненька, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка. ...А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно?
Як усяка Уля, Уля — кіноманка:
— Ти серйозно?
Рина не така, щоб назад.
— От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. Адалі — сама побачиш...
