***
Жінки попрощалися холодно і німо. Вони обидві зрозуміли: щось їх роз'єднало після цієї розмови.
***
Чаша горя, яку довелося випити родині Ляуферів, ще була неповна. Герман—Євген—Сидор закохався, але дівчина залишилася глухою до його почуттів і відмовилася стати дружиною. Хлопець не знайшов ніякого іншого виходу, як вистрілити собі в лоб.
Невдовзі радника усунуто зі служби, і гарні, золоті часи залишилися в минулому.
***
Найстарша дочка Ляуфера вийшла заміж за старого, але багатого чоловіка і проживала далеко від родичів, раз чи двічі на рік пишучи листи. Сестри не були між собою близькі, тому Олені було важко писати листа з проханням дати в оренду частину поля за містом, що належала зятеві.
Відповідь чекали довго, нарешті зять погодився на невигідних для Ляуферів умовах, але діватися було нікуди. Родина виїхала в село. Найменшу сестру старша забрала до себе — доки звикне.
***
Минуло п'ять років з того часу, як Ляуфери проживали на селі, відлучені від інтелігентного світу, від усякого товариства. Життя їх було тихе та сумне, приправлене бурхливими вибухами пияцтва Ляуфера. Ніхто не здержував його тепер від такої поведінки. При суперечках впадав у злість, поводився, наче божевільний, навіть кинув одного разу молотка на дружину.
Тепер головувала в родині Олена. На її плечах «спочивав гаразд цілої родини». Адже Ірина вийшла заміж, але повдовіла і повернулася додому, а наймолодша, Геня, жила у родині старшої, де привчалася до господарювання: «За урядника не вийде, бо тим грошей треба, а тому, що вона не є гарною, то ще найлучче буде випровадити її на добру ґаздиню і охоронити її від усякої вищої освіти, котра в нашій родині відіграла таку нещасну роль...» (так написала найстарша сестра).
***
Був осінній сонячний день. У селі панувала тиша. Багато людей поїхало на ярмарок. На полях нікого не видно, давно вже весь урожай позвожено додому. Сумний і непривабливий це був вид. Веселив око лише один темний дубовий ліс, до якого охоче звертали відпочити мандрівники. Туди попрямувала й Олена. Вона була така ж гарна, як і п'ять років тому, тільки лице «потемніло та обгоріло», а «біля уст уклалася морщина, котрої перше не було і котра надавала тепер цілому лицю вираз глибокого суму й утоми». Які ще мали бути наслідки життя у відриві «від усяких товариських зносин», в тяжкій праці і в безперестанній боротьбі з журбою? «Немає тяжчої кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергійних, а надто ідеально уложених натур — як таке життя». Олену лякало, що й вона незабаром перейде в розряд людей байдужих, котрі турбуються лише про «фізичний добробут», тобто матеріальний достаток. Вона билася, «як той спійманий орел», у пошуках виходу з цього становища, але не бачила його.
Олена задивилася на мурашник, що був поблизу неї і пригадала статтю відомого російського критика Д. Писарева «Бджоли». Як багато почуттів піднімалося в її душі колись проти «трутнів». Тепер вона читала дуже рідко.
Згадала знову про лист, дістала з кишені і прочитала уже в котрий раз. Найстарша сестра писала, що хоче продати землю, яку вони орендують, то ж хай заздалегідь домовляються з новим господарем, інакше через рік опиняться без оселі.
Пані радникова, колись «гарна і горда женщина», зломилась. Коли Олена розповіла їй про лист, та лише заплакала. Ірина часто хворіла, а найменша сестра, уже доросла, повернулася і тяжко працювала на полях нарівні з чоловіками. Сподіватися на чиюсь допомогу чи пораду було нічого, тому Олена й не розповіла родині про негативну відповідь нового господаря землі, а намагалася в котрий раз сама знайти вихід.
***
Раптом почувся тупіт кінських копит, і вона побачила малий легкий візок, у якому сидів молодий чоловік, по одягу видно, що лісничий. Олена радо привітала його й дозволила себе підвезти. Почали говорити. Фельс, так звали цього її знайомого, говорив багато, розповів, що залишається на службі у барона, що купив ще одне село і замінив собі коня. Дівчина похвалила коня, сказала, що хотіла б навчитися правити кіньми, але це, напевно, важко. Фельс радо пообіцяв навчити і навіть дав у її розпорядження свій візок. Вона взяла поводи, а молодий чоловік сказав, що треба тримати сильно, а це для жінки з її ніжними руками важко. Тоді Олена, не соромлячись, сказала, що цими ніжними руками вона витягає п'ять—шість відер води для худоби, якщо цього нікому зробити. Фельс здивований прямотою дівчини, хоч і погоджується, що в господарстві інакше не можна. І розповідає, що його знайомі дочки священника теж «дуже господарні», особливо старша, панна Омелія. Вона «дуже образована», «грає на фортеп'яні», і у неї він бере журнали читати. Олена трохи вражена і питає, чим та панночка йому подобається, але Фельс відмовляється відповісти, говорячи, що він цього не знає. Дівчина зрозуміла, що «не любив він узагалі думати, а був більше чоловік чувства». Сказала, що й вона може дати йому книги для читання. Сама ж зараз не читає, не може...
Раптом коні рвонули вбік і ледь не перевернули візок. Фельс ухопив поводи твердою рукою і люто вдарив коней. Потім повернувся до неї і м'яким голосом спитав, чи вона не злякалася. Олена відповіла, що стала боязлива, бо рідко виїжджає. Усі коні при роботі, а чужих просити не хоче. Фельс сказав, що мусить щодня виїжджати своїх коней, тому може їх давати їй. Однак Олена зауважила, що сама не поїде; зійшлися на тім, що виїздитимуть разом.
***
Через чотири дні в ту саму пору Фельсів візок знову зупинився перед помешканням Ляуферів. Фельс привіз дівчину додому. Олена була стомлена, але привітним і лагідним голосом просила його приходити ще.
***
Після цієї прогулянки Олена стала сумна, мовчазлива. З домашніми поводилася роздратовано, навіть різко. Коли ж Ірина вимовляла ім'я Фель-са, дівчина уникала її погляду, а та не розпитувала, хоч бачила, що з сестрою щось діється. Чекала, поки сама розкаже.
Одного разу пані радникова стала допитуватися в Олени, коли та напише листа новому власникові землі. Дочка відповіла, що треба ще зачекати. Мати засумнівалася, чи принесе це чекання порятунок, але Олена запевнила, що все буде гаразд, «а ся дівчина не говорила ніколи на вітер».
Тут увійшла Ірина і спитала, що це сестра знову бере на себе. Тоді Олена ніби жартома відповіла:
— Вас беру на себе!
Обидві стояли біля вікна та дивилися на сумний осінній краєвид. Ірина помітила, що сестра мала дуже змучений і засмучений вигляд. Сказала, що їй передавав вітання Фельс, якого вона зустріла в учителів. Олена була в замішанні, а Ірина продовжила, що їй здається, ніби Фельс цікавиться Оленою. При цьому додала, що «він добрий чоловік, але дуже ограничений...» Та підхопила: «Так, так, але всежтаки він маєдоходи; а головна річ: він добрий чоловік!..»
Ірина в тривозі і здивуванні подивилася на сестру. Адже та не могла полюбити такого чоловіка, а якщо й полюбила, то що це була за любов? Вона не розуміла...
Олена йшла повільно, щоб заспокоїтись. Було дуже ніяково перед сестрою, що обожнювала її, і тепер роздумувала, чи є в неї любов.
Потім стала думати про Фельса, намагаючись віднайти у ньому щось привабливе для себе. Але не знаходила, хоч вірила, що його любов не могла не вплинути на неї. «Любов має те в собі, що наколи походить від симпатичних осіб, викликає і в нас настрій, подібний до любові...»
***
Олена часто стрічалась із Фельсом, причому на самоті. А якщо хтось із родини з'являвся вдома, ставала мовчазною і шукала собі заняття на кухні.
Коли випав сніг, лісничий почав приїжджати щонеділі і забирати усіх на прогулянку. Часто бувало, що катав саму Олену, щохвилини питаючи, чи їй не холодно. Він зовсім втратив свою сміливість щодо неї, а вона, навпаки, — говірлива, весела, зовсім ним заволоділа. Інколи він починав розмову про щось, не передчуваючи, що говорить проти її поглядів. Олена спиняла на ньому гордий, холодний погляд, і він бентежився.
«— Чого говорите про речі, котрих добре не розумієте? Се ж вам не личить! Будьте таким, яким ви є, і не думайте йти другим під лад!
— Тиранка з вас, панно Олено!
— Чого мене слухаєте? Не робіть сього, наколи вам неприємно.
— Чому ви до мене такі гострі? — питав з вимушеним усміхом. — Завсігди маєте щось на мені критикувати, а мені се болить.
— Я не хочу, щоб над вами хто глумився, — відповідала вона м'яким, перепрошуючим голосом». Він їй одразу все прощав, цілував руки і «був би стерпів, хоть би вона й ногу на карк поставила». Вона це відчувала, і у неї зростала відраза, що він їй не противиться, а охоче піддається її сітям. Одного разу Фельс ледь їй не освідчився, а вона відштовхнула його такими різкими словами, що той, мало не заплакавши, подався геть. Потім перепрошувала його, говорячи, що вона така нещаслива. І це було правдою.
***
Настав Великдень. Олена оглянула господарство і повідсилала парубків та дівчат до церкви. Сама пішла на город і журливо задумалась. Навіть природа, що оживала, не розігнала її сумних думок про майбутнє.
Мимо саду йшла стара Катря, мати сільського старости, і привіталася, як велів звичай. Спитала, чи не йде дівчина до церкви, а потім стала розповідати про те, скільки гостей з'їхалося до пані лісничихи, скільки там усього напекли. Подарувала писанку і побажала, щоб за рік Олена їла паски уже не сама, а з чоловіком та дітьми, бо ж не годиться дівувати увесь вік. Згадала й свого покійного Івана. Він був добрим господарем і чоловіком. Як любив її! Хоч і частенько бив. Але то чоловікові можна, на те він і чоловік. Не дурно й кажуть: «Жінка не бита, а коса не клепана — одно й те саме!» Олені ж, за те, що вона читала їй листи віддоньки, Катря побажала стати панею молодого пана лісничого. І розповіла, що той купив недавно таку корову, якої у селі ще й не бачили.
***
Того самого дня після обіду зійшлися гості, запрошені Оленою і її родичами: старі вчителі з синами, надлісничий, священик з родиною і молодий Фельс. їли «свячене», бажали добра, здоров'я, потіхи з дітей та онуків. Потім старі бажали молодим, а молоді — самі собі. Тоді старші, розчулені, залишили «любу молодіж» саму.
Ніхто так не міг гордитися у той день своїм гумором, як Олена. Очі сяяли, коси спустила на плечі, здавалася набагато молодшою. Фельс не зводив з неї очей, і вона не полишала його увагою. Усі присутні милувалися і говорили, що з них вийде добра «пара».
Іринка мала вигляд дуже утомлений. Вона слідкувала за сестрою, відкривши для себе її таємницю (одружитися з нелюбим, але багатим), і дуже непокоїлась. Спочатку намагалася розбити цей план Олени, потім говорила з нею, але сестра відповіла, що їм усім потрібне пристановище. Ірина плакала, говорила, що не може прийняти такої жертви, але Олена втішала її, що робить це задля родичів, хоча насправді її найбільше тривожила хвороблива Ірина, яка без неї пропала б.
Гірко було спостерігати Ірині за тими «ловами», як висловилася Олена. Сьогодні усе мусило вирішитися.
Олена з нетерпінням чекала, поки роз'їдуться гості, а більше всього боялася, щоб Фельс не став освідчуватися, бо сьогодні вона надто знервована й утомлена.
Коли гості попрощались, Олена пішла в кімнату шукати якусь хустку. І тут до неї підійшов Фельс. Він був дуже блідий, а очі палали гарячим вогнем.
— Олено!
— Що ж?
— Я не знаю. Я...
— І я не знаю...
— Оленочко! — повторив він.
— Бажаєте чого-небудь?..
— Так. Се бачте... ви...
«Він її боявся. її ж взяла колишня дика нетерпеливість й вона задро-жала на цілім тілі...
— Ви знаєте, що ви такі гарні—гарні...
Він станув нараз близько перед нею, і вона зачула від нього вино; але в тій же таки хвилі, заки вона змогла се завважити, пірвав її палко до себе. Вона скричала й відтрутила його далеко назад. її обняла сильна, несказанно глибока фізична відраза.
— Тихо! — кликнув він у сильнім зворушенню. — Я вас люблю, Олено, не завдавайте мені болю!..
Брови його стягнулися грізно; закусивши долішню губу, глядів на неї заіскреними очима.
— Чому відтрутили ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моєю жінкою! — сказав він пристрасно.
Вона стояла перед ним, оперта о стіну, бліда, з широко отвореними очима, з дрожачими ніздрями, у важкій боротьбі. Сильно товклося в грудях її серце. Ноги дрожали під нею, і вона не змогла уст одтворити.
— Олено, дорога, відповіжте мені! Вона мовчала.
— Чи ви втратили мову? О, скажіть лише одне слівце.
Вона ледве глянула на нього, опісля закрила розпучливим рухом лице і застогнала. Він зсунув лагідно з лиця її руки та шукав її очей. Вона відвернула голову від нього.
— Ви не любите мене? — прошептав, глибоко зворушений. — Не хочете бути моєю жінкою? Не хочете?
Минула мала хвилина, в часі котрої чути було лише її важкий віддих.
— Коли так, то простіть!
Сторінки: 1 [ 2 ] 3