Воно виповнює собою глибоке озеро за греблею, до нього, в його синяву тягнеться травиця, яку пощипують гуси, на горі, ніби піднесений у високості, росте ліс, а за горою бовваніють, наче сняться, спускаючись із неба, фортечні мури і білий золотоверхий собор. Та найсолодше було йому перекинутися горілиць і впиватися синявою. Спробував дивитися й на сонце, але воно засліпило. Засльозився, в очах довго різало.
Розлігшись, заклавши руки за потилицю, раював: небо голубе, ясне і непроглядне. Що довше на нього дивишся, то воно ще блакитніше, ще ясніше й непроглядніше.
З'явилася хмарка. Пливла, відкидаючи тінь. Що діялося в небі, те відразу ж, по-своєму, починало діятися і на землі — було подібне, але переінакшене, чудернацьке. Сяяло сонце, і земля блищала. Набігали хмарки, скидаючись то на білих гусей, то на кучерявих баранців, і скрізь лягли косуваті рухомі тіні. Йому ввижалося: хмарки — це худоба сонця. Сонце виганяє свою худобу, а вона розбродиться чередами. Сонце пасе її в небі, як він гусей на землі. Вражений тим, що сонце — пастух! — втупився оченятами ввись, про все забувшись.
Він і не помітив, як з мокрого кутка — з північного заходу — насувалося рогате хмарище, мовби чорний-пречорний бугай. І лише тоді, коли знявся шалений вихор — бугай крутнув головою, пастушок скочив на ноги. А бугай уже над ним, заступаючи собою вигін, озеро, річку, ліс. Він хльоскав вогняним хвостом, ревів, наставивши роги, — з-під його ратиць сипався дощ із градом.
Не чекаючи, коли пастушок цвьохне лозиною, гуска заґелґотала, забила крильми, скликала гусенят, і вони вервечкою побігли за нею з вигону додому.
Дощ із градом сікли, били в обличчя й по голові. Він згадав про свою квітку: зробив з торбинки каптура, підняв поділ сорочини і через калюжі погнав зі всієї сили додому.
Ковзаючись і зашпортуючись, прибіг на город і запізнився: висока ніжка нарциса зламалася. Голівку їй відтяло, пелюстки розкидало й прибило болотом, а сам кущик розпався. Його присипало градом. Квітка перестала жити.
Малий почервонів, зціпив зуби і міцно стиснув кулаки. Впершись ногами в землю, він підняв угору голову. З нього знесло каптура й відкинуло геть. Зроду нестрижене волосся, намокнувши, прилипло до чола, до вух та шиї. Він підняв свої міцно стиснуті кулаки і, грізний, похмурий, пішов проти хмари. Сорочка розпанахана, а очі палають.
Блискавки ламалися над його головою — на якусь мить робилося так ясно, що аж боліли очі. З дерев опадало, згорнувшись, молоде листя, а цвіт згорав й іржавів. Небо темніло, бив грім, аж земля вгиналася. Ще густіше полив дощ. Як з відра. І град, завбільшки з горобині яйця, знищував городину.
Хмара облягла, накривши світ, і стояла непорушно.
Хлопець вдивлявся в чорний небозвід, наче хотів розняти хмару, і, несамовитий, пробивав її закляклими кулаками. Не схилявсь, не ховав свого лиця від дощу й граду.
Ще раз різонула блискавка. Малий відчув, як йому осмалило брову. Брова аж за-шкварчала. Гучно тріснув грім і подаленів. Хлопець кинув очима через плече — там, за річкою, на горі, зайнялася сосна.
— Туди і йди! — крикнув до хмари. — Посувайсь! — І дивився ще різкіше, і ще на-храпистіше гнав її кулаками.
Вгорі заклекотіло, загуло. Невблаганна холодна хмара зрушилася з місця. Хлопчик побачив, як це сталося: хмара зворохобилася, заклубувала, піднімаючись над ним.
Він стояв на городі, врісши по коліна в землю.
Гроза перейшла на ліс. Виглянуло сонце, і світ обновився.
Кинувшись за ним, мати знайшла його на городі. Він стояв. І коли мати вихопила його з глею — забрьоханого, в порваній сорочці, — узяла на руки, він зашептав, наче її гарячці:
— Я, мамо, бився з бугаєм...
— Ой, синку, нам городину вибило. Десь-то і поле наше пропало. Ми загинули... — (мдкалася, несучи його, мати. — Я думала, що ти в клуні або в хлівці.
А він вишептав:
— І я його подужав, мамо... — та й заснув у неї на руках.
— Ой, бідна моя головонько... — голосила жінка, думаючи своє і не слухаючи його.
Але він не переспав своєї пригоди, захворів, зліг і мусив переслабувати.
Мати пересіювала-пересаджувала город, а поле не було чим. Рідко вступала до хати, щоб набрати й поставити хворому кухлик свіжої води, а він допитувався в неї:
— Як там, мамо, моя квітка? Мати відповідала:
— Ой, не мороч голови, хоч би ти мені швидше піднявся, синку...
Хлопчик хирів: не обійшлося без знахарки. Випав присвяток, і мати повела його, не дочекавшись неділі. Пішли левадами, через ліси. Аж на третє село. Трохи вона його несла, трохи ішов.
Знахарка була іще не стара. Стримана і поважна, нікому не відмовляла в біді — зналася на зіллях і коріннях, лікувала від усіляких хвороб, які знімаючи, які проганяючи, а які заклинаючи...
Не розпитуючи, не вивідуючи, що в нього болить, і не оглядаючи його, лише спозир-мувши на нього краєчком ока, як умудрені досвідом дивляться на звичайне, заходилася качати й виливати яйце.
Малий зиркав за її руками, виразом очей і безголосим порухом губів. Хоча знахарці не вперше качати й виливати яйце, але кожен її рух не був механічним, дарма, що за-своєний і завчений, бо вона не просто чесно й уважно, а зі всією пристрастю сповняла нелегке ремесло перед людьми, не домагаючись особливої платні, задовольняючись тим, хто що принесе.
Чорноброва, кароока, запальна — творила своє чаклунство,
Чаром дивної втаємниченості розгорялися її карі очі і наче аж побільшувалися. їм немов стало тісно під бровами. Ачорні брови піднялися. Обличчя просвітилось, руки зласкавіли, і вона, одухотворившись, наче літає на крилах, мовби у неї справді виросли два крил а.
Куряче яйце, яке торкалося до лоба, до грудей, до рук хворого, враз мовби само розбилося й розпустилося у кухлику з водою.
Знахарка пильно глянула, що там. Не повірила, поставила свої долоні дашком. Приглянулася і швидко щось зашепотіла.
— Краса... Краса... — видобувала із себе раз за разом це єдине слово, то захоплюючись, то жахаючись.
Раптом спохмурніла, замахала руками, начеб від когось сахаючись, а тоді повернула ся до хлопчика й стала перед ним на колінах, як перед святим.
— Краса безборонна і беззахисна у світі, а тобі її утверджувати... Іди... — сказала.
Її очі погасли, брови насупилися, обличчя потемніло. Вона зробилася звичайною молодицею — в очіпку, у широкій спідниці, в запасці.
Вони не могли второпати, чому вона стала на коліна і що сказала.
— Йому полегшає? Він виздоровіє? — допитувалася мати. Знахарка шумливо піднялася з колін.
— Я вам усе сказала! Я вам більше нічого не скажу! — закричала. Знявши із кошелика пілочку, мати заходилася із приносинами.
— Це вам, голубонько, за ваш труд.
Молодиця не хотіла й чути — вхопила кочергу й прогнала їх.
— Малий? Хай він і без штанів, але більше знає іншого старого, більше за мене! — гримала, стоячи на порозі й постукуючи кочергою.
Вони забралися собі. Щойно відійшли від знахарки, як хлопчикові полегшало, а мати ніяк не могла взяти до тямку, чому привітна чаклунка ні сіло ні впало розгнівалася й відмовилась від приносин? Не знала чи їй радіти, чи печалитися. Чому знахарка стала на коліна? Видать, недобре це. Та, бачачи, що хворий, захирілий — сюди ледве плентався, доводилося тербищити на руках, тепер весело підскакує, біжить вистрибцем, сміялася й плакала.
Малий виздоровів, одужав — про знахарку й про її слова можна було забути.
Він знову пас гусей. Начесав з корови шерсті й зробив собі м'ячика. Сільські вітрогони прийняли його до свого гурту: ніхто не вмів скачати такого м'ячика. Але й ніхто не міг зрівнятися з ним, граючи у гилки. Діти розсердилися на нього, викрали м'ячика, а його прогнали.
Він запитав маму, чому його проганяють, кривляються, кидають у нього камінцями, й дістав за це між плечі штурхана.
— Рік неврожайний, подушне плати, кріпаччину відробляй, а тут ще й ти? — заголосила мати.
Прогнаний дітьми, нагриманий матір'ю, він посмутнів, став журно задумуватись. Чи в ньому щось зламалося, що перецвів, нипав по селу приблудою.
Матері як за ним приглянути? її мучило: вивезти, витягнути, щоб не опухнути з голоду та не замерзнути від морозу — ото чим переймалася. Якось він поважно, мовби цілком дорослий, а тому суворо обізвався до неї:
— Я, мамо, виплекаю квітку — я стану над громом... — Вони, кваплячись із серпом на поклик ланового, теж сердито обізвалась до нього і сварливо наказала пильнувати хату й пташву.
Від цього став ще сумніший. Жура шелестіла йому над головою, як сухе листя на тому дубі, що замели сніги. Візок дитинства не котився згори, а під гору: його треба було пхати, як біду, щоб біда не пхала додолу.
Сам і сам — завжди сам. Уже й пошито йому з грубого валу штани. Вже трубить у воловий ріг і поганяє кавулею череду. Чередник — пасе громадську худобу. Збирає її з одного кінця села до другого і жене греблею в ліс. Село ще ніколи не мало такого пастуха: не кричить, не галасує: «Куди, ряба? А щоб ти здохла й витягнулася!..» — не чути його лайки, прокльонів. Ніяких помічників йому не треба. Корови напасені, телята і вівці не губляться, їх не крадуть вовки. Між людьми йде поговір: «Він щось знає...» А підліток чередникує, самуючи, і нікому не здогадатися, яке в нього бистре око, яке чуйне вухо.
Сторінки: 1 [ 2 ] 3 4 5 6 7