Бібліотека школяра

твій помічник у навчанні


загрузка...

Україна в огні скорочено - Олександр Довженко

Одного тихого літнього дня у садочку зібралася родина колгоспника Лавріна Запорожця і тихо співала улюблену материну пісню «Ой піду я до роду погуляти». Шумить, гуде Тополівка. До Лавріна приїхали гості — сини Роман, лейтенант прикордонних військ, Іван, артилерист, Савка, чорноморець, Григорій, агроном, Трохим, батько п'ятьох дітей. «І дочка Олеся — всьому роду втіха. Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень». Усі співали, а в матері Тетяни Запорожчихи життя ніби пропливло перед очима — і горе, і радощі, і турботи, і невпинна праця на велику родину з дрібними дітками. Вона раділа, що нарешті побачила всіх укупі — за стільки років діти з'їхалися разом пошанувати її п'ятдесятип'ятиліття.
Ніхто не міг уявити навіть, яка біда підкрадається до сім'ї. Мати з плачем і смутком проводжала своїх синів на війну, і її стогін потонув у «морі людського плачу і скорбот, у розлуках, у реві моторів».
А по шляху на схід від'їжджали грузовики з людом, що тікав від фашистської навали. Селяни, прив'язані «тисячолітніми узами до землі», дивувалися і лютували, чому всі тікають, а втікачі дивилися на тих, хто лишався, й собі дивувалися, чого вони не тікають, і говорили, що, мабуть, німців чекають. А в цей час біля холодної криниці край села стояла Олеся, «смутна йтиха, які всі дівчата в ті часи на нашій на кривавій Україні». Бійці пили в дівчини з відра воду, і, прощаючись, відходили. Грузовики ревли по дорогах, везучи біженців, яким від страху і відчаю здавалося ворожим усе, що не їхало з ними. Ті, що лишалися, проклинали і питали, на кого ж вони їх лишають. Тетяна Запорожчиха полола город, поки ЇЇ не прострочило кулеметом з ворожого літака. Горять жита, топчуться людьми та підводами. Бігають бездомні коні та корови. Ревуть аероплани і скидають бомби.
Лаврін довіз своїх синів до переправи. Аж тут стали бомбардувати міст. Брати Запорожці кинулися врозтіч, лише Савка залишився на возі. Через хвилину впав мертвим. Батько зблід і крикнув синам, щоб ішли за міст, а сам повернув додому. Коні летіли житами, а Лаврін плакав на грудях мертвого сина. Воза зупинили німецькі диверсанти, викинули Савку, забрали коней і поїхали, сміючись.
Олеся дивилася на шлях. «Вона не була звичайного дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилось ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт—Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну...»
Бійці пили воду і похмуро відходили далі. На Олесю нахлинула така хвиля гострого болючого жалю до себе, що вона зважилася на нечуваний, небачений ні в селі, ні в усім народі вчинок, який підказав їй грізний, незвичайний час і підсвідома мудрість, інстинкт роду.
До Олесі підійшов один з останніх бійців, танкіст Василь Кравчина з—під Кам'янця—Подільського. «Був він добрий кремезний юнак... Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах». Боєць напився води і хотів іти, але Олеся його зупинила. «Слухай,—ска- зала Олеся, — переночуй зі мною. Вже наступає ніч... коли ще можна, чуєш?.. Вона поставила відро і підійшла до нього: — Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці завтра чи післязавтра, замучать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюся, прошу тебе, нехай ти... переночуй зі мною...— При останніх словах голос Олесі затремтів і неначе погас.
— Я не можу ночувати з тобою,— сказав Кравчина чесно і одверто.-— Я в танку горів позавчора під бомбами. Я не герой.
— Ти наш.
— Я одступаю. Тікаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Зрозумій мій сором. Я не герой.
— Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж і ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерців, що вже пливуть Десною. Останься, правда!»
Олеся дивилася на танкіста з такою довірою і мольбою, що він замовк і не зводив з неї очей. «Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину нігде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні».
І Кравчина погодився. Вони пішли до хати. Мати Олесі була в цей час у лікарні, а батько повіз братів. Юнак і дівчина соромилися один одного. Олеся запросила Василя за стіл, нагодувала. Принесла води помитися. Довго стелила чисту постіль, принесла квітів. «Якийсь хвилюючий сором все ж таки сковував і не покидав його, а її неначе ні. Вона і соромилась, і ні... Вона сповняла свій, одній лиш їй начертаний закон». Потім Олеся притулила Василеву руку до свого серця і сказала, що ніколи його не забуде. Попросила, щоб і він промовив такі слова...
Над самою хатою ревла зграя ворожих літаків, а над шляхом голосила розлука.
Хтось стукав у двері сусідньої хати. На порозі став літній чоловік Купріян Хуторний. Він побачив синів, які втекли з фронту. Грізно спитав: «За-щитники отечества?» Хлопці почали розповідати, що все пропало — генерал застрелився, мости підірвані. Батько сказав, що не пустить їх, дезертирів, на поріг, адже він «царя захищав, не тікав», а вони свою владу відстояти не можуть.
Олеся прощалася з Василем. Вона щасливо плакала і шептала, що коли станеться так, що вони житимуть удвох, то ніколи за все життя не скажуть один одному поганого, слова, навіть не подумають злого. Василь обіцяв знайти, відвоювати її. І сказав: «Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти»,— дивуючись своїм незвичайним словам. Юнак пригорнув дівчину сильними великими руками і додав, що коли станеться так, що він буде убитий, то все одно повернеться до неї: «Я пам'ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю,— стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства». Прийшов до неї непотрібний, млявий, а тепер для нього відкрилися світ і мета в житті. Рано—вранці хлопець і дівчина попрощалися.
Фашисти вторглися в село. Вони привітно віталися, а потім забирали продукти, висаджували двері, різали свиней. Жартували з хазяйками, а тоді стріляли в них. Два німці, не соромлячись, скинули одежу і веліли Купріянисі випрати її. Жінка образилась і хотіла відмовитися, а син—дезертир кинувся умовляти, кажучи, що її за це можуть убити. Тут вбігла дочка Христя і сказала, що німці забрали корову. Батько з гіркотою відповів, що раз нас завоювали, то тепер їхнє право. «Ще й вас поженуть, як биків на бойню, ще будете ви один одного пороти та стріляти, коли не вміли шануватися. Буде ще вас і по Німеччинах, і по Туреччинах».
Менший син Павло з досади вибіг надвір, а там за його переляканим товаришем Іваном Гаркавенком бігли німці і стріляли. Хлопці хотіли втекти, але їх піймали, побили і, дізнавшись, що вони дезертири, дали гвинтівки та поставили стерегти гармати.
У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сюди прилетів сам гауляйтер Кох. У своїй промові він проголосив смерть слов'янству, демократії і національним меншостям, євреям. Кожному солдатові він обіцяв сорок п'ять гектарів землі української.
Старий полковник німецької розвідки Ернст фон Крауз простяг своєму синові лейтенанту Людвігу Краузу жменю землі і сказав: «На, їж! Цю землю можна їсти!» Людвіг стиснув землю в жмені й лизнув її язиком. «Це був расовий гітлерівський пес останньої формації, жорстокий, лихий мерзотник, герой шибениць, масових палійств і ґвалтувань. Цей темний неук не раз ошарашував навіть свого старого вовка—батька одчайдушною своєю рішучістю і брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії. Часом старий Крауз жахався свого виродка, проте німецька батьківська сентиментальність і давня жадібність мрійника завоювань заспокоювали його і радували».
Батько й син стояли серед поля і милувалися ним, як своєю власністю, але раптом старий фон Крауз сказав, що це страшна земля. Цей народ не так просто знищити. Він тікав од нього у вісімнадцятому, його «життєздатність і зневага до смерті безмежні... Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюсь на їхню смерть, я завжди тремчу од жаху...».

Сторінки: [ 1 ] 2 3 4 5


пропонуємо інші твори Олександра Довженко:

  • Зачарована Десна

  • категорія: стислі перекази / стислий переказ - короткий зміст творів Олександра Довженко / Україна в огні скорочено