Казка про Снігову королеву — моя улюблена казка Г.К. Андерсена. Я читала її багато разів, і кожного разу пригоди маленької Герди примушували хвилюватися. Але найбільше я співчувала Каєві, в серце якого попала скалка дзеркала троля.
Веселий і добрий від природи, на очах читача він перетворювався на безжалісного і жорстокого егоїста. Кай перестав розуміти красу життя. Дивлячись на троянду, він помічав лише хробака, який точив її. І в людях він бачив лише вади і жорстоко сміявся над ними. Навіть Герду, яка любила його всім серцем, він дражнив і доводив до сліз. .
Йому подобалося дивитися на сніжинки: їх чіткі, правильні лінії здавалися йому втіленням досконалої краси. Не відчував Кай, що краса та позбавлена життя.
Кай опинився у палаці Снігової королеви. Там він побачив дзеркало розуму, яке королева вважала кращим дзеркалом на світі. Вона пообіцяла Каєві, що він зможе володіти усім світом, якщо з холодних льодяних уламків складе слово «вічність». Але як Кай не старався, нічого у нього не виходило. Не бажали крижинки утворювати те слово.
Любов, вірність, самовідданість Герди врятували Кая, розтопили кригу, яка вкривала його серце, розплавили скалку дзеркала троля. Кай озирнувся навкруги й уперше помітив, як безлюдно в палаці Снігової королеви. Він пригорнувся до Герди, а та плакала і сміялася від радості. Тоді крижинки самі собою утворили слово, яке так довго не міг скласти Кай. Виходить, що вічність — це не холодна незмінна краса, а любов і здатність творити добро. Тільки вони можуть врятувати людину «зі скалкою дзеркала троля у серці».