Упродовж XIX ст. нові суспільні реформи привертали до себе увагу населення Європи, і України зокрема. Паралельно з цим розвивався менш помітний, проте Глибокий процес промислової революції. Втім на Україні індустріалізація спочатку відбувалася повільно, й величезна більшість її населення лишалася такою, якою вона була впродовж тисячоліть, — хліборобами. Але, нарешті розвинувшись наприкінці XIX ст. в деяких регіонах України, індустріалізація почала швидко набирати широкого розвитку. Внаслідок цього несподівано виник конфлікт між модернізованим містом (пролетаріатом і машинами) та традиційним селом (селянином і ручною працею). Суперечності, що виникали з цього протистояння, формували плин української історії впродовж не одного десятиліття XIX століття.
Хоч скасування кріпаччини у 1861 р. звільнило від поміщиків селян Російської імперії, у складі якої була Україна, воно не покращило їхнього економічного становища. Крім обтяжливих виплат за свої мізерні наділи, селяни були змушені платити подушний податок, а також безліч непрямих податків: на цукор, чай, тютюн, бавовну, вироби з металу і т. ін. Під кінець XIX ст. урядова комісія доповідала, що з урахуванням компенсації за землю селяни сплачували у 10 разів більше податків, ніж дворяни. Селяни, як правило, опинялись у боргах і за надзвичайно низьку платню часто наймалися на роботу до своїх колишніх поміщиків чи багатих селян.
Більшість селян не могла дозволити собі купити ні додаткової землі для прирощення наділів, ні сучасного реманенту (вже не кажучи про машини) для підвищення продуктивності. Близько половини українських селян не мали навіть коней. Відсутність достатньої кількості грошей ослаблювала внутрішній ринок України й перешкоджала розвиткові торгівлі, промисловості та міст. У другій половині XIX ст. Російська імперія, як і більшість країн Європи, переживала демографічний вибух. Оскільки більшість українців мешкала на селі, демографічне зростання найяскравіше відчувалося саме тут.
Наслідки цих проблем — перенаселення й нестачі землі — незабаром позначились підвищенням цін на землю. Іншим наслідком перенаселеності стало безробіття. Українці у величезній масі своїй були безробітними або не повністю зайнятими, практично ведучи напівголодне існування.
Пошук землі призводить селян до еміграції. Але на відміну від західних українців, яким у пошуках землі та роботи доводилося пливти за океан, східним українцям не треба було виїжджати за межі Російської імперії. Вони могли суходолом дістатися незайманих земель російського Далекого Сходу, особливо в басейні Амуру, у Приморському краї.
Наприкінці XIX ст., після спорудження Транссибірської залізниці, на Схід переселилося близько 1,6 млн українців. Суворі умови змусили багатьох повернутися додому. І все ж, незважаючи на це, у 1914 р. на Далекому Сході постійно проживало близько 2 млн українців. До того ж на Схід у пошуках земель переселилося вдвоє більше українців, ніж росіян.
Попри загальне безпросвітне становище селян деякі з них хазяйнували краще за інших. Наслідок цього — майнове розшарування між селянами — став помітнішим після реформи. Українське селянство згодом стало складатися з відносно багатших, яких називали куркулями, господарів середнього достатку (середняків) та бідних селян (бідняків).
Завдяки поєднанню потужної праці, ініціативності, землеробського таланту з експлуатацією односельців, близько 15-20 % селян удалося збільшити наділи й накопичити деякі багатства. І хоч куркулі й справді експлуатували бідніших земляків, а ті часто їх ненавиділи і заздрили їм, куркулі вважали себе й продовжували лишатися в очах інших Селянами, які не мали жодного стосунку до міщан чи дворян. Середня верства селян була відносно великою іскладала близько ЗО % сільського населення. Середнякові звичайно вистачало землі на те, щоб прогодувати родину. До того ж середняки часто мали кілька коней та кілька голів худоби. Дуже рідко вони могли купити собі якусь сільськогосподарську техніку.
Але куди численнішими були бідняки, які наймалися до багатших селян та поміщиків чи вирушали на пошуки сезонної праці.
Дворянство також стрімко занепадало в період після 1861 р. Причина цього крилася головним чином у тому, що поміщики не вміли перетворювати свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства. Замість того щоб вкладати гроші в техніку', вони витрачали їх на розгульне життя.
Доля дворянства свідчила про те, що традиційна еліта на Україні, як і в усій імперії, поступово відходила у небуття.
Як не парадоксально, хоч українське село терпіло від застою і занепаду, його роль як «європейської житниці» продовжувала зростати. Це відбувалося завдяки тому, що невеликому прошарку дворянства разом із підприємцями з інших класів удалося, всупереч загальним тенденціям, перетворити свої маєтки на великі агропідпрйємства, що постачали продукти на імперський та закордонний ринки.
Проте не пшениця була головною товарною культурою на Україні. Цю функцію виконували буряки — основна сировина для виробництва цукру для імперії та великої частини Європи. Цінною товарною культурою на Лівобережжі був тютюн, який покривав 50 % усього виробництва в імперії. З огляду на такий вирішальний вклад в економіку імперії не дивно, що Україну вважали її невіддільною частиною.
Зі скасуванням кріпацтва нарешті відкрився шлях до модернізації та індустріалізації господарства. На цей шлях уже стали кілька країн Європи та Америки, але досвід Російської імперії був унікальним. Насамперед, держава взяла на себе набагато більшу роль у започаткуванні та здійсненні індустріалізації Росії й України, ніж це було на Заході.
Внутрішній ринок Російської імперії був надто слабким; буржуазії, з якої, як правило, виходили капіталісти-підприємці, практично не існувало, а приватного капіталу не вистачало, щоб без підтримки уряду дати поштовх розвиткові великої промисловості. По-друге, коли імперія почала індустріалізацію, спираючись на допомогу капіталу й поради спеціалістів, темпи розвитку були надзвичайно швидкими, особливо на Україні 1890-х років, коли за кілька років виникли цілі галузі промисловості. Нарешті, економічна модернізація імперії перебігала дуже нерівномірно.
На зламі століть звичайною картиною на Україні були найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, копальні та металургійні ааводи, оточені селами, де люди все ще впрягалися у плуг, ледве животіючи на своїй землі, як і століття тому. Подібно до інших країн, одним із перших провісників модернізації стала залізниця.
У період 1870-1900 рр. дуже швидко зросли нові промислові центри імперії на південному сході України — Донецький басейн і Кривий Ріг. Донбас давав майже 70 % усього вугілля імперії. Із зростанням кількості шахт зростало й число робітників. Цю галузь контролювали французькі і бельгійські інвестори, які вклали мільйони карбованців у розвиток шахт. Ці товариства утворили синдикати.що фактично заволоділи монополією на видобуток і продаж вугілля. Цим пояснюються, що капіталізм з'явився на Україні у цілком розвиненій формі.
У 1880-х роках розвиток металургії, зосередженої в районі Кривого Рога, був ще більш вражаючим, ніж вугільної промисловості. На зламі століть єдиними на Україні галузями, що зробили в цьому відчутний крок, були, цілком природно, заводи сільськогосподарських машин і меншою мірою — локомотивів. За величезною більшістю готових продуктів Україна залежала від Росії. Так, у 1913 р. на Україну припадало 70 % усього видобутку сировини імперії та лише 15 % її потужностей у виробництві готових товарів. Внаслідок цього російські виробники готових товарів мали більші прибутки, ніж кампанії з видобутку вугілля та залізної руди на Україні, капітал же накопичувався на російській Півночі, а не на українському Півдні. Так економіку України позбавляли потенційних прибутків і змушували слугувати інтересам російського центру імперії.
Між 1870 та 1900 рр. різко зросли темпи розбудови міст. У 1900р. на Україні виділялося чотири великих центри: Одеса, Київ, Харків і Катеринослав.
Цьому зростанню сприяли розвиток промисловості й торгівлі та будівництво залізниць. Із розвитком великих міст стали занепадати менші, й на зламі століть міське населення зосереджувалося переважно у великих центрах. Разом із населенням міст множилося число сільських мешканців. У1900 р. лише 13 % усього населення України було міським.
Прискорення економічного розвитку сприяло появі нового й ще відносно нечисленного класу — пролетаріату. На відміну від селян пролетарі (або ж промислові робітники) не мали засобів виробництва. Вони продавали не свої вироби, а власну робочу силу. Справжніми пролетарями фактично були робітники важкої промисловості, тобто шахтарі Донбасу та гірники Кривого Рога. Однак промислові робітники все ще складали лише 7 % робочої сили, а пролетаріат лишався у селянському морі невеликою меншістю.
Умови праці в промисловості України, як і в усій Російській імперії, були, за європейськими стандартами, просто жахливими. Робочий день тривав по 10-15 годин. Технічної безпеки чи медичного обслуговування практично не існувало. А платня (що майже цілком витрачалася на їжу та злиденне житло) середнього робітника на Україні становила лише малу частку того, що отримував його європейський колега. Не дивно, що дедалі частішими ставали страйки та інші сутички між робітниками і підприємцями.
Сторінки: [ 1 ] 2 3