У пореформений період ще більше загострилась боротьба між різними ідейними напрямами в українській національній культурі. Це було зумовлено новими соціально-економічними і політичними Об' станинами, що склалися у пореформений час.
Під час польського повстання 1863 р. і після нього царський уряд посилив боротьбу проти національного руху. Почалися арешти видатних революційних діячів. У 1864 р. був засланий на каторгу Чернишевський. Нова хвиля реакції прокотилася після замаху на Олександра II (1866). Ще більше посилилось переслідування передової преси. У 1866 р. були закриті журнали «Современник», «Русское слово».
Царський уряд жорстоко переслідував культуру пригноблених націй. У 70-х роках ще більше посилились утиски української культури.
Царський уряд намагався задушити всякий прояв національної культури, проводив політику насильницького обрусіння народів. Найбільших утисків з боку царизму зазнавали представники національної культури.
На західноукраїнських землях прогресивна українська культура зазнавала жорстоких переслідувань з боку австро-угорського уряду. Передових діячів арештовували, конфісковували їх видання. Так, наприклад, Івана Франка арештовували тричі, а очолювані ним журнали закривали.
Панівна верхівка західноукраїнського суспільства, зраджуючи національні інтереси, намагалася догодити цісарському уряду. Душилося все передове, прогресивне в українській культурі.
Однак і в цих важких умовах переслідувань і утисків передова українська культура зміцнювалась і розвивалась.
У 70-90-х роках виступає ряд талановитих українських письменників, які крім літературної творчості ведуть велику роботу в галузі фольклористики, історії, мовознавства. Розвивається прогресивна українська драматургія, театр, журналістика.
Однією з характерних ознак розвитку української культури і літератури в ці десятиріччя є поява великої кількості перекладів на українську мову творів світової літератури, особливо з російської та інших слов'янських літератур.
Майже всі українські письменники перекладали твори російської літератури. Найбільш.плідно працювали в цій галузі Франко, Грабовський, Старицький. Перекладацька діяльність українських письменників збагачувала українську культуру. Разом з тим твори передових українських письменників перекладалися російською мовою.
Посилення зв`язків Західної України зі Східною відіграло велику роль у розвитку суспільного руху і літератури на західноукраїнських землях.
Суспільно-політична боротьба 70-90-х років знайшла свій широкий вияв у журналістиці. Незважаючи на тяжкі умови, у цей час у Львові виходить низка прогресивних журналів, які своїм змістом, ідейним спрямуванням протистояли реакційним утискам уряду.
Перші українські демократичні видання з'явилися в другій половині 70-х років. У 1874-1877 рр. виходить журнал «Друг». Спочатку журнал має виразно «москвофільський» характер, але згодом, коли в ньому провідне місце посіли Франко, Павлик та їх однодумці, він перетворився на демократичний орган. На сторінках «Друга» були опубліковані ранні твори Франка — повість «Петріїі Довбущуки», поезія «Наймит», деякі оповідання з циклу «Борислав», кілька літературно-критичних статей, рецензія на роман Тургенєва «Новь», зроблені Франком переклади (з Його передмовами) творів Салтикова-Щедріна, статті Павлйка тощо.
У 1877 р. журнал «Друг» був заборонений, а його керівники, у тому числі франко, заарештовані. Після звільнення з в'язниці Франко взявся за видання нового журналу — «Громадський друг». У 1878 р. вийшов перший номер цього журналу. Другий номер був заборонений, а тираж конфіскований. Того ж року Франко двічі відновлював це видання під назвами «Дзвін» і «Молот».
Але й вони, вже після виходу перших номерів, були заборонені. «Громадський друг», «Дзвін», а особливо «Молот» — перші українські періодичні видання націоиально-демократичного напряму. Хоч вийшло лише чотири книжки згаданих журналів, все ж вони відіграли важливу роль у поширенні революційних ідей, у боротьбі проти реакційної ідеології завоювали популярність серед передових читачів. У цих журналах друкувались статті Франка та іиших передових громадських діячів про становище робітників і селян у цісарській Австро-Угорщині, твори українських і російських письменників.
У «Молоті» були опубліковані цінні статті Франка — «Критичні письма о галицькій інтелігенції», «Література, її завдання і найважніші ціхи» та ін. Тут вперше надрукована повість Франка «Boa conatrictor».
У 1881-1882 рр. видавався демократичний журнал «Світ», у ньому брав активну участь Франко. На сторінках журналу підносились загальні питання суспільного життя Галичини, питання розвитку робітничого руху. Журнал набув великої популярності завдяки опублікованим тут художнім творам і статтям Франка. На сторінках журналу «Світ» уперше були надруковані повість Франка «Борислав сміється» поезії «Із галицьких образків», цикл «Веснянки», його статті «Промислові робітники в Східній Галичині», «Дещо про Борислав», статті про творчість російських письменників, зокрема про Салтикова-Щедріна, критична стаття на збірку поезій Куліша.
У 1894-1897 рр. під проводом Франка виходив найвизначніший український революційно-демократичний журнал «Житє і слово». Журнал об'єднав навколо себе багатьох передових українських письменників і користувався популярністю як на Західній, так і на Східній Україні.
У журналі працювали, крім Франка, Леся Українка, П. Грабовський та інші видатні письменники.
Франко і його однодумці вклали багато сил у справу організації демократичних журналів; Журнали, очолювані Франком, пропагували національно-демократичні ідеї, твори передових письменників, боролись за високоідейне реалістичне мистецтво.
Ще одним популярним органом був журнал «Правда», що виходив у Львові з 1867 по 1898 р.
На буржуаано-ліберальних позиціях стояв журнал «Зоря», що також видавався у Львові (1880-1897).
3 1882 р. впродовж 25 років у Києві виходив російською і частково українською мовою щомісячний ліберально-буржуазний журнал «Киевская старина». На сторінках цього видання друкувались переважно художні твори і статті, а також матеріали з історії, фольклору, етнографії.
В умовах заборони українського друкованого слова діячі української літератури часто свідомо використовували буржуазні видання для поширення прогресивних ідей. Відомо, наприклад, що з цією метою Франко деякий час співробітничав з журналом «Зоря»,.надрукувавши там чимало творів.
З початку 80-х років на Східній Україні видається ряд альманахів. Найвизначнішим серед них своїм прогресивним змістом, суспільним спрямуванням був альманах «Рада», виданий М. Старицьким у двох випусках. Тут вперше було надруковано дві частини роману Панаса Мирного «Повія», повість Нечуя-Левицького «Микола Джеря», твори І. Карпенка-Карого і М. Старицького.
Крім того, у цей період видавались альманахи «Луна» (1881), «Нива» (1885) та інші.
Важливим чинником прогресу української культури цих часів стає театр, який в умовах Російської імперії один міг, протидіючи русифікації, відкрито впливати на широкі маси, прищеплювати їм любов до української мови, пошану до національних культурних набутків. У пореформений час ускладнювалися суспільні взаємини, виникали нові конфлікти між основними.верствами населення.
У цей період виступила група славнозвісних режисерів і артистів, які почали свою діяльність ще в аматорських гуртках, — М. Кропивницький, І. Карненко-Карий, М. Садовський, 0. Саксаганський, М. Заньковецька та ін. Славетні майстри національного театру все своє життя присвятили великій справі народного реалістичного мистецтва.
Перша професійна трупа виникла на початку 80-х років. Створена вона була з кількох розрізнених аматорських гуртків. Організатором її був видатний драматург, режисер і актор М. Л. Кропивни- • цький. У1883 р. під час гастролей у Києві до трупи Кропивницького приєднався аматорський гурток, яким керував видатний письменник і театральний діяч М. П. Старицький, після чого була створена нова професіональна трупа, де зібрались кращі артистичні і режисерські сили України. Тоді ж у деяких містах виникло кілька нових театральних колективів. Передові діячі українського театру ставили п'єси Котляревського, Шевченка, Грибоєдова, Гоголя, Островського, Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького, Франка, Панаса Мирного. Кращі українські трупи виступали в містах України, а також у Москві, Казані, Саратові, Ростові, Тифлісі, Варшаві та інших містах. Особливо знаменними були вистави українських труп у Петербурзі в зимовий сезон 1886-1887 років.
У 90-х роках діяльність українського театру значно розширилась. У цей час на Україні виникли три визначні українські театральні колективи, якими керували Кропивницький, Саксаганський, Садовський.
Значний внесок у розвиток театрального мистецтва в Україні в цей період належить родині Тобілевичів. Четверо дітей Тобілевичів згодом стали видатними діячами українського театру. Іван під псевдонімом Карпенка-Карого виступав не тільки на сцені, а й у літературі як майстер реалістичних драм і комедій. Микола, взявши на честь матері прізвище Садовського, а Панас відомий під псевдонімом Саксаганського, були знаменитими акторами і режисерами, а сестра Марія Садовська належала до кращих співачок і артисток свого часу. Кожен з них своєю діяльністю вписав не одну славетну сторінку в історію українського театру, збагатив скарбницю культурних надбань українського народу.
Передові діячі українського театру пристрасно боролись за реалізм, глибоку народність у театральному мистецтві. Майстри української сцени відіграли значну роль у розвитку передового театру в Галичині.
Цілу епоху в розвитку української музичної культурі») складае творчість Миколи Лисенка (1842-1912), талановитого композитора, піаніста, диригента, музикознавця, педагога та громадського діяча, творця національного напрямку української музики; який вивів її у коло світового музичного мистецтва. У 70-90-х рр. Лисенко створює найбільш відомі опери «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба» та інші, пройняті духом народної пісні.
Значну роботу провели представники української інтелігенції по збиранню і публікації фольклору. Поет І. Манжура впродовж багатьох років збирав зразки народної творчості і публікував їх у різних збірниках, Журналах зі своїми змістовними коментарями.
Микола Лисенко видав відому книгу — «Збірник українських пісень» (з нотами) у трьох випусках (1869-1876). У цей же період виходять фольклорні збірники, укладені М. Павликом, В. Гнатюком, І. Рудченком, Я. Головацьким.
Велику роботу в галузі фольклору і етнографії, історії, мови проводили учасники «громад». У Києві було засновано «Південно-Західний відділ Російського географічного товариства» (1873-1876), який організував'етнографічну експедицію по Україні. Внаслідок роботи експедиції було здійснено видання багатої фактичним матеріалом праці «Труды этнографическо-статистичес-тсой экепедиции в Западйорусскйй край» у семи томах за редакцією П. Чубинського. Значний фольклорно-етнографічний матеріал зібрав і опублікував М. Драгоманов.
Отже, українська культура XIX ст. розвивалася у складних соціальних, економічних і політичних умовах. Але, незважаючи на це, вона виступала рушійною силою в боротьбі народу за соціальну свободу й національне визволення.
Сторінки: 1 2 [ 3 ]