* * *
Гола земля, бита крилами вітру, безнадійно сіріла під олив'яним небом. Рядами заморених хат, буденних і непривітних, дивилось село на своїх хазяїв, що неохоче збирались до зборні. Ішли ліниві, сірі, важкі, наче груддя ялової землі, яка їх зродила. Несли свою зброю — одвічні рушниці, зв'язані мотузками, важкі іржаві обухи, люшні, дрючки. Всіх їх гнав страх, звичка слухати начальство. На сход скликали всю «мужеську плоть», а хто не прийде, того чекала смерть. Жінки виряджали своїх чоловіків з плачем, з голосінням, як на той світ. Хто знає, що буде?
Маланка не пускала Андрія.
— Не ходи. Щоб ще чого, боронь Боже, не сталось.
Андрій не слухав.
— Я, пане добродзею, маю одзнаку од пана, мені своїх не страшно.
— Хвались, хвались, Андрійку, каліцтвом, комусь воно дуже потрібне,— шипіла Маланка, але й сама пішла за ним.
І знов майдан зачорнів од народу. Всередині чоловіки, кругом, аж до калюжі, жінки.
Змішаний гомін глушив слова Підпари. Видко лиш було, як він, високий, в святному жупані, махав рукою та зводив острішки брів. Кінець рушниці стирчав у нього при боці.
— Ой, Боже, щось буде! — лякалась Маланка.
— Погромників будуть судити...
— А кого саме?
— Виказують люди на Хому Ґудзя, на Гурчина Саву... Глядіть, щоб не було чого і Андрію...
— Господь із вами,— жахнулась Маланка.— Мій так само був на ґуральні, як і ваш. Тоді півсела довелось би судити.
А сама озиралась: де той Андрій? Максим Мандрика, з значком на грудях, ходив між народом.
— Усі прийшли?
— Всі.
— Не прийшов Безик Олекса.
— Я тут...
— Треба всіх записати.
Але тільки наладивсь, коли до зборні верхи під'їхав на панськім коні Семен Мажуга. Прив'язавши коня, він простягнув руку Мандриці.
— Здоров, Максиме, маю діло до тебе. Староста глянув на нього.
— Не варт ти моєї руки. Ось тобі, маєш... І вдарив Семена в лице.
Семен оторопів.
— За що ти вдарив? Мене громада обрала.
Мандрика не встиг одповісти, як Підпара вже встав між ними і звів рушницю.
— Розступіться там, зараз!
Народ хитнувся назад, наче хлюпнула хвиля, і рівночасно ахнули люди й рушниця.
Завитий в серпанок білого диму, Семен зігнувся і схопився за бік.
— Ой братці, за що ж мені таке?
Він хитався і божевільним оком шукав страшної розгадки на сірих обличчях, що живим муром нахилялись з обох боків.
Там не було розгадки і не було надії. Тоді звірячий жах підняв його на ноги, і він кинувсь тікати наосліп, сходячи кров'ю, що червонила пальці і стікала вздовж ногавиці на землю.
Олекса Безик догнав Семена і вдарив ззаду колом. Високе тіло зігнулось удвоє, як складаиий ножик, і повалилось на землю.
Панас Кандзюба був уже тут. Безвладне тіло, ще тепле, що так покірно лягло йому під ноги, струснуло в ньому зненависть, якої не чув до живого. Його захопило непереможне бажання зробити йому шкоду, втоптати в землю і знищить. Без потреби він вистрелив в нього і націлявся важким чоботищем вдарить під груди.
— Доволі, готовий! — обізвавсь Безик.
Вони взяли за ноги тіло Семена, одтягли до баюри і вкинули у воду.
Все сталось так несподівано й швидко, що люди закаменіли.
Кров була пролита. Одна тільки хвиля одділяла минуле од того, що сталось, а здавалось, що проминула вічність, що попереднє раптом впало у прірву, що щось порвалось і увільнилось од пут.
Од юрми рішуче одділились Іван Короткий, Дейнека та ще дехто з людей і стали біля Підпари, готові на все.
Підпара витягсь у весь свій зріст.
— Хома Ґудзь тут? Виходь!
Голови повернулись, і тривожно-жорстокі очі стрілись, наче мечі. Де Хома Ґудзь?
— Нема. Не прийшов.
На хвилину залягла тиша і натяглася, наче струна. Кого тепер? Чия смерть вилетить з рота і впаде на тім'я, як камінь? Було чутно дихання.
— Прокіп Кандзюба!
— Як! Прокіп Кандзюба? А сього за що? Його ж обрала громада?
Староста пояснив.
— Я по нього послав. Він зараз буде.
— Добре. А тим часом... Андрій Волик! Ведіть!
— Волик... Андрій...— прокотилось луною.— Тут... ось він...
— Ой, Боже, що він вам винен! — кричала Маланка.— Не руште!
Її голос заглушило тонке, гостре і невгавуче скигління, подібне до виття під ножем поросяти, і тільки зрідка його рвали окремі слова. Не хотілося вірити, що то голос людини.
Тим часом юрма двигтіла, кипіла і викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать каліки.
— Йди... йди... ось він... ось тут. Не поможе. Його штовхнули, і він впав на коліна перед Максимом, блідий, пошарпаний весь, нікчемний, як опудало з конопель, з своїм цурпалком замість руки.
На устах у нього бився ще крик.
— Змилуйтесь... люди... я нічого не винен. Він уклонився, торкнувшись чолом землі. Максим поставив Андрія на ноги.
— Хрестись.
Андрій зараз покірно підніс до лоба скалічену руку.
— Вийте його.
Так він і впав. З ним покінчили одразу.
І знов кривавим шляхом потягли тіло в калюжу.
Але зараз мусили кинуть. їх спинив галас. Юрма здригнулась од глухого стогнання жаху, од шуму піднятих рук.
— Дивіться... он там... он там... встає... ще живий.
Семен... Семен...
З води баюри піднялася спина, як острівець, на мить показалась рука, наче ловила повітря, і знову впала. Ще два-три рухи, вагання — і довга фігура розігнулась поволі та захиталась на нетвердих ногах, як привид у чорній сітці стікаючих вод. Великі Семенові руки, мов кліщі рака, надаремне шукали, за що б схопитись.
— Він вийде!.. Він зараз вийде з води!..
Ті, що тягли тіло Андрія, скочили в воду і одним махом сокири поклали Семена назад на місце.
І знов жорстока тиша здушила серце в жмені, знову болюча жага кривавого слова розтягнула хвилю у вічність. Чия тепер черга? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало іншим змогу передихнути коротку хвилину пільги.
Однак напружену тишу ніщо не порушувало. Підпара пошепки радивсь з Максимом, і тільки за плечима у юрми билось і розривалось голосіння Маланки та плач жіночий.
Раптом все стрепенулось, ожило. Юрма зітхнула великими грудьми, і наче брижі побігли по ній, як по воді.
— Ведуть! Прокіп іде!..
Сторінки: 1 2 3 [ 4 ] 5