— Ти не крути... Ти мені кажи: скільки літ прожив? П'ятдесят? Доживаєш віку? А де ж твої молоді літа, де твоя сила, покажи свою працю. Мозолі показуєш? Покажеш іще й горб... Цілий вік із тебе луску шкребли, а ти, воле, у плузі йди! Наша доля така — робім і грудьми, то не будемо людьми. Ти глянь на мене: гадаєш — Хома перед тобою? Худобина. Як став змалечку біля товару, так і досі. Цілий вік із худобою, сам худобиною став. Ціле життя хвости бачив замість людей, бабрався у гною, у гною спав, на гною їв, на купі гною й здохну. Я забув, як його у хаті й сплять, стонадцять чортів йому у хвіст! Сорочка на тобі зашкарубла, як кора на дереві, штани умазані в волячу мазку, бо кров волам пускаю, рук не можу одмити з гною. Сяду з челяддю обідати, кожне від мене ніс верне — смердить. А ти гадаєш — пахне? Тікаю від людей — до волів тікаю. З волами розмовляю. Я до них говорю, журбу свою виливаю, а вони ремиґають, та ревуть, та хвости відвертають. Тільки в мене й розваги. А ти думав — жінка до мене заговорить та ще й пригорне... діти защебечуть... своя хата зогріє. Ха! За тими волами я посивів парубком, побила б їх морока. Тепер тішся на старість, щоб йому дихати не дало, щоб його понесло поверх дерева, на безголів'я! Щоб він головою наложив, нужда б тя побила!.. Сто сот крот його ма... Бодай...
— Гей, чого кричиш, чоловіче, чого лаєшся?
— Га? Лаюся чого? на душі легше... як нахмариться там — вилаюсь, і легше... якби не лаявсь — згорів би. Таку злість у собі почуваю, аж душа пашить... Як запече, як запече — так узяв би в руки довбню та й перебив би усіх. Ходив би від хати до хати — та й по голові, та й по голові. Одного за те, що п'є людську кров, а другого — що не боронить. А потому підпалив би, щоб усе вогнем взялося та попелом розвіялось, щоб тільки лишилась гола земля та ясне сонце...
Хома стояв у хаті високий, аж під стелю; очі його дивились кудись поза стіни, безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився. Він аж тремтів. Потому раптом зів'яв, опустився на лаву і душком випив пиво.
Андрія взяло за живе. Він теж хотів, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало перед ним отут, у тісному жидівському ванькирчику. Дожив до сивого волосся, а добра не зазнав, ой, ні...
— Я так міркую, Хомо, коли чоловік працює...
Але Хома знов сердився.
— Пропади ти пропадом... Одному все, другому нічого. Хіба я не бачив, як стара пані...
— Коли чоловік працює, він мусить за те щось мати. А як земля мені нічого не дає...
— ...Стара пані цілу зиму топила в грубах полотном, що лишилось іще від панщини...
— ...Ну, як земля нічого не дає — на чорта вона мені? Однаково мені, чи я наймит на своїй землі, чи на чужій. А все наймит. Правду ви...
— ...Злежалось полотно в коморах... Люди прохають: дайте хоч на сорочку,— хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.
— Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таки собаче життя маємо. Таж то висотали з мене всі жили. Таж то цілий вік напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згоріла...
— Авжеж погоріло, усе полотно згоріло.
— Яке полотно?
— Як — яке? Таж розказував.
— А, так-так... Ну, пиймо краще. За ваше...
— А як же з Гафійкою? Наймаєш?
— Та годі вам. Пиймо.
— Ну, чорт із тобою, не хочеш, як схочеш. — Хома випив душком пиво і кинув склянкою об землю.
На бренькіт скла прибіг наляканий Мендель.
* * *
Андрій збирався на пошту: почепив на плече шкіряну торбу, взяв у руки ціпок. Коли вбігла Маланка. На ній лиця не було. Бліда, засапана, очі горять і вся тремтить.
— Іди... міряють...
Андрій видивився на неї.
Вона не могла говорити, притискала рукою серце і важко дихала. Другою рукою, умазаною в землі, бо тільки що полола, вона махала перед його очима і показувала на двері.
— Іди ж, міряють-бо...
— Хто міряє? Що?
— Пани, ох!.. Наїхали, будуть землю ділити...
— Яку землю? Що ти мелеш!
— Всяку... поміж людьми... Іди поглянь, щоб нам одрізали недалеко, ближче від села. Бо ще приладь дістанеш...
— Свят, свят, свят... Опам'ятайся. Мені на пошту треба йти.
Маланка позеленіла.
— Ти підеш мені?
Вона прискочила до його страшна, як дика кицька, з перекошеним ротом, з пекучим поглядом, бліда, як мара.
— Ти підеш мені зараз! — вищала вона тонким голосом. — Тобі, може, байдуже, дак мені не байдуже. Ти маєш дитину! Ти хочеш зарізати її! Ти всіх нас ріжеш.
Зараз мені йди. Люди заберуть краще. Чуєш? Ну!
І, бачачи, що він стоїть ні в сих ні в тих і дивиться на неї, вона вихопила з припічка рубель і замірилась на його.
— Іди, бо тут тобі смерть буде!..
Вона ладна була його забити — Андрій це бачив.
— Тю, дурна! — знизав він плечима: — таже бачиш — іду...— Він сопів, як ковальський міх, і ледве поспішав за Маланкою.
Увечері повернулась Маланка додому весела, сливе щаслива. Вона бігала по хаті немов молодими ногами, а думки її літали, як білі голуби на сонці. Вона усміхалась. Такі чудні пани. Ходять по полю та й міряють. Вона їм у йоги: пани мої, лебедоньки, згляньтесь на мене, бідну, уріжте ближче, там, де пшениця родить, а вони регочуть. Іди, кажуть, бабко, додому, ми не те міряємо... А самі регочуть, бодай би вас Бог мав у Своїй ласці... Вони думають, що як вона дурна баба, то вже нічого не тямить... Стійте, стійте, може, і в неї голова недурно на в'язах... Хіба вона не зміркувала, що вони її дурять. Адже скажи людям зразу, що то для них землю ділять, то тут така б содома знялась, що живцем пожерли б один одного... Кожен за краще бився б. Ну, але вони пам'ятатимуть бідну бабу, вони її не скривдять... Ще коли б Андрій прохав, а то став, як пень, бодай би...
Не скінчила прокльону, не могла лаятись нині. Вона була такою доброю сьогодні, їй було так весело, так жалко всіх. Лагодячи вечерю, вона навіть приспівувала, а тріскуче полум'я сухого ломаччя немов раділо разом із нею. Андрієві вона подала вечерю з повагою, як до господаря, що має власний ґрунт і хазяйство, сама ж не могла їсти, не була голодна. Все, за що б не бралася, робила поважно, немов у церкві правила, а сама усміхалася до себе. На ніч змила Гафійці голову лугом, розчесала густим гребенем волосся, що аж вилискувалось, сама заплела дрібушки і кісники. Щоб голова в доньки була, як сонечко. Щоб дівка була не гірш за людські.
— Може б ти новий лейбик надів, бо старий чисто розлізся? — питала вона Андрія і дістала із скрині єдину його святочну одежу. — Закропи душу ягідками, ковалиха дала...
Андрій давно вже не бачив її такою ласкавою. А в неї серце розм'якло, в ній все співало. Співала колосом власна нива, співали жайворонки над нею, співав пісню серп, підрізуючи стебло, лунали співи по сінокосах, співало, врешті, серце, повне надій. Усміхалась доля. Не тільки власна, але й Гафійчина. В ногах чулась міць, у руках сила. Чорні жилаві руки були наче з заліза.
З того дня Маланка часто бігала на панське поле дивитись, як міряють пани. Вони ще блукали полями зо два дні, потім поїхали. Але Маланка добре знала, до чого воно йдеться.
Вона почала готуватись. Полючи на городі в багатого мужика, вона не хотіла брати грошей, а прохала відсипати пшеничним зерном, щоб мати гарний ґатунок пшениці. Це на насіння, на розвід. Коли їла яблуко, обережно вибирала зернятка і сушила на вікні. Воно здасться. Ніщо не могло зробити їй більше приємності, як горсточка насіння, випрохана в путящої хазяйки або зароблена на поденному. Вона дійшла до того, що, опинившись на чужому городі, стежила очима, що можна б узяти на насіння, і, оглядаючись, потай ламала кращу маківку або зривала жовтий огірок і ховала за пазуху. У неї в хаті завелось багато вузликів з насінням — великих і малих,— і раз у раз щось сушилося на вікнах.
— Куди ти його подінеш? — дивувався Андрій. — Адже у нас усього дві грядочки.
Вона таємниче осміхалась і поблажливо хитала головою.
— Не журись... То вже моя голова в тім...
В неділю вона ходила в ліс, де стояли готові зруби, оглядала їх, вибирала кращий матеріал, розмірковувала і розпитувала про ціни в лісників. Вертала додому задумана, з очима, втупленими у простір, гладила Гафійку по голові і часом усміхалась сама до себе.
Вона якось ходила навіть на ярмарок, а потому судили Маланку на селі: певно, баба має гроші, та лише таїться з тим, бо все вешталась по ярмарку та торгувала підсвинка...
* * *
Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочать угорі і спускають на землю Мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над умерлим...
Маленьке, сіре, заплакане віконце. Крізь його видко обом — і Андрієві, і Маланці, як брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробітчани, йдуть та й ідуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі, що відбились від свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірі безвісті...
Тьмяно в хатинці. Цідять морок маленькі вікна, хмуряться вогкі кутки, гнітить низька стеля, і плаче зажурене серце. З цим безконечним рухом, із цим безупинним спаданням дрібних крапель пливуть і згадки. Як краплі сі,— упали й загинули в болоті дні життя, молоді сили, молоді надії. Все пішло на других, на сильніших, на щасливіших, немов так і треба.
Немов так і треба...
А дощ іде... Горбатими тінями у хатнім присмерку сидять старі, немов рішають загадане Ґудзем завдання: чи прийде коза до воза?
А мабуть, прийде...
Сторінки: 1 [ 2 ] 3 4 5