Євген Маланюк виразно автобіографічний поет. Кожен рядочок його творів пропущений крізь серце. Часто не розуміли, критикували його ідеї і різні висловлювання, [з виходом кожної пової збірки у читача утверджувався образ Маланюка як «гладіатора нещадних рим», завжди напруженого й похмурого, закованого в броню «тверезого варяга». І під цими латами важко було побачити людину, яка була дуже самотньою і беззахисною. Адже справді успішною в житті може бути тільки той, хто має в серці кохання і кого теж кохають. Визнання творчості може дати наснагу, різка критика викличе біль і злість, а ось упевненість у собі, віру у немарність життя дає справжнє кохання.
Поряд з Євгеном Маланюком ішли по життю такі жінки, яких він любив, які любили його, але в останню хвилину свого життя він був сам: нікому було подати склянку води, викликати лікаря, вислухати останнє «прости». Не було поряд любої дружини, сина, онука. Вони залишилися у згадках і віршах.
Тема сімейного щастя у поезії Маланюка розкривається неоднозначно:
І рай земний — сліпа пустеля...
Гнітючим небом — хатня стеля.
В іншому вірші, присвяченому дружині, поет звіряється:
Не таким воно нам уявлялось
По романах, по веснах, по снах.
Не склалося життя, як «бажалось», і провину за це Маланюк кладе й на себе, визначаючи, що був «поетом глухим, в музику власну заслуханим». Але ж були в його житті моменти, коли відступало в тінь власне «его», і тоді народжувалися твори, які стали зразком інтимної, навіть еротичної лірики:
Як іонійськая колона,
Рожевіє дівочий сніг,
Ховаючи опуклість лона
В лілеях рук, лілеях ніг.
Яке жіноче серце устояло б проти такого зізнання?
Єдина! Не ображу зором —
Двійник Мадонни на землі.
Ці рядки свідчать, що по природі своїй Маланюк був ліриком, але життєві обставини змусили поета повністю розкрити себе як «залізних імператора строф», а ліричні, інтимні почуття заховати глибоко в душу. Тільки на схилі літ відкрилося друге «я» поета. Із його особистості падолистом опали позолочені кільця кольчуги, яка досі його захищала, і на світ народилася своєрідна покора перед життям і перед невблаганною смертю. Поет відчуває прихід старості і зізнається:
Зо мною ангели не розмовляють більш.
Дух відлітає, тяжеліє тіло
І тягне до землі...
Він усвідомлює, що «Надходить час скоритися й примириться...», і тільки тепер розуміє, що ні перед ким не мусить виправдовуватися і соромитися своїх почуттів. Поет помічає, як «...Земля справляє з сонцем шлюби», «Як квіти родяться і як розплющують барвисті очі... Як пахнуть пестощі дівочі...», у ньому оживає закоханий у життя юнак:
Душа простором радісно говіє,
Я знов Гоген незнаного Таїті.
Можливо, на схилі життя поет зрозумів, що не треба було так довго задавлювати в собі той потужний ліричний струмінь, який іноді знаходив вихід через нагромадження «залізних строф». І може, не виникло б тоді щемливого почуття якоїсь неправильності прожитого життя:
І все шукав, але не те, що треба.
Все пізнавав, але недовідоме.
І не зважав, що під зухвалим кроком
Розтоптані лишались пелюстки.