Бог вділив усіх грунтами –
Це пропасти може теж.
Жереб мій із бідняками...
Григорій Сковорода
…Світає. Ранок дихає свіжістю, повіває прохолодний вітерець, сумна верба купає в Мінозі свої зелені віти. Чути ґелґотання гусей... І сопілка, люба серцю сопілонька! Дитинство... Натруджені руки старенької мами, передчасно посивілий батько... Ну годі, годі вже. Пора...
Вітре-цигане, кличуть в дорогу
Гори високі, далекі краї,
Трави у росах, місяць і зорі,
Вогнища ночі й думи сумні...
І знову в дорозі мандрівний філософ. За спиною все та ж худа торбинка, а в ній — скибка житнього хліба, та ще сопілка... Угорщина, Словаччина, Польща, Петербург, Братислава, Відень, Будапешт; університети, лекції, бібліотеки, філософські праці, іноземні мови, диспути. Не шеляги в кишені, але ж нові знання, нові ідеї!.. А далі.., далі Україна...
Стоїть явір над горою,
Все киває головою,
Буйні вітри повівають,
Руки явору ламають.
А вербички шумлять низько,
Заколишуть мене в снах,
Тут тече потічок близько,
Видко воду аж до дна...
країна. Тут пізнав Сковорода і «панську ласку», і ненависть, і заздрість, бо бачив усіх «народних пиявок» наскрізь:
Той безперервно стягає поля,
Той іноземних заводить телят.
Ті на ловецтво готують собак,
В сих дім, як вулик, гуде від гуляк...
Та нікого не боявся мудрий філософ, а тільки казав: «Я дуже задоволений тим, що не подобаюсь мерзотникам, похвально не подобатись поганим».
Не раз хотіли заманити українського волелюба до «золотої клітки», але не спокушавсь Сковорода ні різноманітними посадами, ні високими чинами — «своя сопілка та вівця дорожча царського вінця». «Дивак, — гадали, — не від світу цього. Як можна відмовитись від теплого місця під сонцем, від благ, почестей?». Та «не все те не вірне, що тобі не зрозуміле». Свобода, вольність — ось справжня цінність, її не купити за всі скарби світу!
Що є свобода? Добро в ній яке є?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
Отак і мандрував вільний у думках своїх Сковорода від села до села. У сірому баєвому сурдуті, в українській баранячій шапці, уже не молодий, з палицею в руках, але... завжди замислений. І всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя... Не нажив народний мислитель ані золота, ані срібла, але не заради того й приймав його народ під стріхи свої: разом із Сковородою до хати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт. Він відкривав простому людові свою бунтівну палку душу, полум'яним словом проповідував свої ідеї, розвінчуючи світ багатіїв і нероб.
І виламавши палицю із тину,
Він темними байраками пішов,
Кріпацьким діткам викладать латину,
Бентежити думками рабську кров...
Великий людинолюб і оптиміст, Григорій Савич переконував шукати щастя не в чинах і маєтках, а в праці, розвиваючи природні здібності. Він сам відмовився від усього — не мав постійної домівки, родини, носив у заплічній торбині лише найпотрібніші речі й сопілку. Мабуть, саме в свободі, у відірваності від мирської суєти, бачив він своє щастя, і ніколи не жалів про такий вибір...
...Від села до села мчить курними шляхами Харківщини розкішна карета. У ній — петербурзький вельможа, посланець її величності — самої Катерини-цариці. Йому велено розшукати мандрівного філософа з дивним прізвищем Сковорода й запросити до столиці, щоб поставити «гострий розум» його На службу самодержавству, а не вбогому людові, з яким він охоче спілкувався.
Мчить карета від села до села, усе питається вельможа, де знайти того філософа, а у відповідь одне:
— Був, але вчора пішов.
— Куди?
— Спершу отак прямо й прямо, а куди потім звернув, не запримітили...
Зрештою, недалеко від хутора, край дороги, на високій могилі, «запримітив» вельможа того, кого шукав. Він сидів-спочивав, поклавши книжку на коліна і заглибившись у читанні. Переказав йому посланець прохання її величності, а у відповідь почув невдячне:
— Передайте цариці-матушці, що я благодарствую. Рідного краю не покину, до Петербурга не поїду.
— Але ж вас запрошує сама ца-ри-ця! — вигукнув оторопілий вельможа. — Вас чекають щедрі царські нагороди, титули, маєтки!
— Я живу так, як учив і вчу інших... А ганятись розумній людині за багатством і славою дуже небезпечно... Шукав чиж солодкої їжі та красивої клітки і зрештою не помітив, як у неволю попав. Отож і мені: краще сухар із водою, аніж мед з бідою...
— Але ж ви, блукаючи серед чорного народу, носите свічку перед сліпими, а без очей не побачиш світла? Ви звонар для глухих, а глухому не до дзвону!
— Це ви так думаєте про народ, а я знаю інше: немає сну непробудного! Від усякого сну прокидаються, і хто спить, той не мертвий. Коли виспиться, то прокинеться!
Так казав мудрий Сковорода — пристрасний шукач правди, непохитний борець проти насильства і сваволі., Він зазнав у своєму житті досить переслідувань, заборон та обмежень. Гостре каміння, бур'ян, ще й колючки кидали йому під ноги, але зламати шанованого народом поета-любомудра, зробити з нього «придворного філософа» не зміг ніхто.
Хай прикладаються прочани
До переляканих ікон,
Хай прорікає Первозванний
Царів, панів, корону й трон, —
Та з палицею пілігрима
У нові села й городи
Прямує тінь неутомима
Григорія Сковороди.
«Світ ловив мене, але не впіймав», — написано на його надгроб¬ку. І, справді, світ несправедливості, жорстокості, світ кріпосників і церковників, світ панів, вельмож, царів так і не зміг впіймати великого мислителя-вільнодумця у свої тенета...
Благословенні ви, сліди,
Не змиті вічності дощами,
Мандрівника Сковороди
З припорошілими саквами,
Що до цілющої води
Простує, занедбавши храми...