Літературна спадщина Нечуя-Левицького досить велика і жанрово різноманітна: романи, повісті, оповідання, нариси, новели, гуморески, драми, казки тощо.
Спадкоємець Т. Шевченка і Марка Вовчка, І. Нечуй-Левицький збагатив реалізм, який під його пером перетворився на універсальний напрямок національної літератури.
Перемогою реалізму Левицького було зображення героя соціально диференційованим. Реаліст-психолог, Нечуй-Левицький використовує глибокий аналіз, зображує особистість у соціальному типі і відтворює неповторне «я» героя. Найбільшого розквіту творчість Нечуя-Левицького досягає наприкінці 70-х — на початку 80-х років. У цей час виходять повісті «Дві московки», «Микола Джеря», «Бурлачка», «Хмари», «Кайдашева сім'я», цикл оповідань «про бабу Параску та бабу Палажку».
Згодом І. Нечуй-Левицький пише ряд науково-популярних нарисів про минуле України: повість «Гетьман Іван Виговський» (1889), роман «Князь Єремія Вишневецький» (1897), твори «Афонський пройдисвіт», «Поміж ворогами», «Скривджені й нескривджені», «Над Чорним морем» та ін.
Літературно-критична та публіцистична діяльність Нечуя-Левицького знайшла відображення у статтях «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906); «Українська поезія» (1906); «Українська декаденщина» (1911); «Де люди, там і лихо» (1911); «Хто такий Шевченко» (1913) та ін.
Свої погляди на розвиток української літературної мови письменник виклав у таких працях: «Сьогочасне літературне прямування» (1878, 1884); «Сьогочасна часопис на мова на Україні» (1911); «Криве дзеркало української мови» (1912). У цих працях порушено проблеми історії української літературної мови, її зв'язок зі староукраїнською мовою на народній основі.
І. Нечуй-Левицький видав також три «частки» «Граматики українського язика» (ч. І — «Етимологія», ч. II — «Синтаксис», ч. III — «Словар»), що свідчить про його всебічну енциклопедичну обізнаність.
Автор видає також ряд педагогічних статей, в яких звучить основна думка: навчання рідною мовою — запорука повноцінного розвитку дитини.
Серед багатої спадщини письменника періоду його творчої зрілості чільне місце посідають наукові та художні праці з історії України.
Історіософські зацікавлення І. Нечуя-Левицького втілилися в таких працях: «Унія і Петро Могила, Київський митрополит», «Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав, св. Володимир і його потомки», «Татари і Литва на Україні», «Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький» та ін., чотирьох випусках «Історія Русі», художніх творах: казка «Запоріжці», «Маруся Богуславка», історичний роман «Єремія Вишневецький».
Отже, жанрово проза Нечуя-Левицького надзвичайно різноманітна. Вона слугує новим поколінням живим невичерпним джерелом праці, енергії і любові.