Коли читаєш рядки повісті О. Довженка «Зачарована Десна», то неначе дивишся на все очима Сашка. Він ще не встиг пізнати дорослий світ, і тому для нього все навколишнє — велике, таємниче й дивовижно-захоплююче. Навіть смерть, страшна, невблаганна смерть — це радість: «Яка то радість, коли помирає прабаба!» На поминах дитина могла досхочу наїстися...
Допитливий малий Сашко — дуже мрійлива дитина з неабиякою уявою. Пізнаючи світ, він поринає у нього з головою. Безмежність Всесвіту сприймається хлопчиком як щось звичайне, і все, що оточує його, здається, ніби існує вічно: «Хата ніби виросла із землі, ніби ніхто її не будував».
Для Сашка в його очах усе жило подвійним життям, навіть потворне містило в собі частинку прекрасного. У повісті з'являється образ коней, які в уяві хлопця були красивими і сильними. Насправді ж вони були худі та коростяні, працювали весь вік і помирали за роботою.
Таким же «подвійним зором» бачимо ми і батьків малого Сашка. Батько був чоловіком, з якого можна було писати богів чи апостолів, — з великими дужими роботящими руками та розумними сірими очима. Для Сашка він був чоловіком незвичайним: «...скільки крилося у ньому багатства», але топив свою тугу в склянці горілки через злиденність життя. Знедолена мати, яка поховала 12 дітей, прекрасна своєю душею та роботящими руками.
Дивовижні уявлення і враження Сашка переплітаються, стають схожими на казку, в якій головні герої складають єдиний образ народу. Того народу, складовою частиною якого так гостро відчував себе О. Довженко.