Я присунувсь ближче до неї і притуливсь лицем до плеча її.
Свитка колола лице, але була миліша оксамиту. Груди її почали здійматись вище, частіше. І
— Не треба... — прошепотіла вона.
— Вам неприємно? — глухо спитав я.
— Ні... так...
— Так чого ж не треба?
Вона повернула до мене голову, посміхнулась і любовно-тихо погладила лівою рукою по лиці.
Берези визирали з-за дубів і безгучно, радісно сміялися; дуби ласкаво, поважно посміхались в свої кудлаті вуса; метелики й кузьки сміливіше пурхали, повзали... А там, далеко,, десь у вогкій глибині, в таємній напівтьмі лісу, ждала смерть... Хай жде! Хай жде, чорна, слизька, огидлива...
— Мусю!.. — пригорнувсь я.
Вона глянула в мої очі, в мої жадно розкриті губи.
— Ні. Не треба...
— Мусю!..
— Ходім уже... Пора... — злегка одвела вона мою голову. — Нате шапку, надіньте, і ходім... Пора...
Ліс похмурився. Злякано спурхнули пташки й полетіли в глиб його.
Темна глибина ждала нас.
Я надів шапку, ми встали й, не дивлячись одне на одного, тихо посунули вперед. Ліва щока моя горіла, в руці ще була теплота її ручки, а в грудях з таємної вогкої глибини вже вповзало щось чадне, незграбне, холодне.
Зціпивши зуби, високо піднявши брови, ми обережно ступали і, хруснувши сухою гілкою, зупинялись, озирались і слухали.
— Де ж саме межа? — питала Муся. Я здвигував плечима і йшов. Йшли по лісу довго й обережно. Серед дерев засіріло.
— Ш-ш!.. — зупинились ми. Якийсь просвіт... дерева рідше...
«Там!» —- мовчки глянули ми одне на одного... Ступили кілька кроків і завмерли... Десь тукав дятел... Шашіль гриз дерево... Одірвався сухий лист, зигзагами захитався і впав...
-Ш-ш!..
Ще кілька кроків... Просвіт більше... Засивіло небо... Руки дрижали, під грудьми проходили холодні хвилі, серце гупало...
Я зробив знак, випустив її руку, і ми поповзли, безшумно переставляючи коліна і вибираючи руками місця без гілок. Я озирався й дивився на Мусю; з висмикнутим волоссям, з великими палаючими очима, з міцно стиснутими устами, зігнута, вона здавалась якимсь дивним, прекрасним звіром, сильним, напруженим, диким.
Просвіт ширшав. Засиніло небо... далеко-далеко...
Прокотивсь якийсь згук і завмер. Ми закам'яніли... Довго лежали і слухали... Тукав дятел... Писнула пташка, сіла на гілку, повертіла довгим, як перо, хвостиком і пурхнула... Серце билось несамовито.
Знов поповзли... Крізь рідкі дерева, кроків за три перед нами, показалась лощина Я зробив знак Мусі, підвівся і подививсь. Це, мабуть, і була та сама межа... Я трошкі посунувсь і глянув вбік. Так! Два стовпи — один проти другого, один наш — великий незграбний; другий, з того боку, — менший; обидва — з орлами, обидва — рябі. Круг ї> таємна порожнеча... Та чи порожнеча ж? А може, десь, тут же, стояла коло їх людина і порожнеча тільки ждала, щоб перетворитись в дикий галас смерті?
Я озирнувся до Мусі. Вона теж підвелась і напружено дивилась вперед.
— Тут! — хитнув я головою. Потім нахилився до неї, міцно взяв за руку і прошено тів: — Прожогом вперед! На крик і вистріли не зупинятись! Все одно... Ну!..
Я випустив руку її, зігнувся і кинувсь вперед. Хруснули гілки, але, здавалось, зашумів весь ліс, замиготіли стовбури, вдарив світ, в очах промайнула картина якоїсь довгої, рівної просіки, і разом хтось десь крикнув, поперед мене вибігла постать Мусі з поверненії м вбік блідим, напруженим лицем, сильно вибухнуло щось збоку, крикнуло, знов вибухну н постріл, виринув під ногами якийсь рівчак, лишивсь позаду, блиснула нога Мусі, якісь кущі, вітер в вухах. І щось велике, горде, могуче в грудях, щось легке, широке, як небо, як повітря гір, як могучий потік. Летіли озираючись, блискаючи очима. А за нами попу ро одсувалась назад стіна лісу, одсувався наш сон, кошмар, наша таємна вогкість смерті.
Муся зупинилась. Очі горіли їй, лице дрижало великим, безумним щастям побіди, побіди життя.
— Єсть! — гордо, дико вирвалось у неї, дивлячись назад. — Єсть! — повторяла вона, задихаючись. Свитка високо здіймалась їй на грудях, серпосхожі пасма темного волосся розвівались, губи гордо розкрились і пашіли жаром щастя. — Єсть! — раптом високо підняла вона руки і, обвивши ними мою шию, жагуче-скажено притулилась до мене.
«Єсть!!» — крикнула вся моя душа, вся істота моя назустріч їй.
Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який зміта все сміття «не треба», «не можна», це було щастя крові, мозку, нервів, кісток; це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими, видющими очима душі.
Раптом вона одірвалась, подивилась на мене затуманеними очима. Злилася знов з моїми жадібними устами і знову одірвалась.
— Сядем... — безсило опустилась вона на землю. Сіли. Важко дихаючи, ми безсило-щасливо посміхались одне до одного і поглядали на стіну лісу. Там було тихо.
Довго сиділи так. Чогось не говорилось. Дихання ставало рівніше. І непомітно, помалу ставало чогось жаль, чомусь хотілось ридати. Муся нерухомо, задумливо дивилась кудись вперед.
— Знаєте що? — раптом тихо промовила, якось нервово-рішуче стріпнувшись уся. Я чекаюче глянув на неї. Вона напруженим, любовним, довгим поглядом обвела мене і глухо промовила:
— А тепер ми попрощаємося. Чуєте? Я піду в один бік, а ви — в другий. І ніколи ви не повинні шукати мене. Чуєте! Як вас зовуть?
Я сказав і здивовано дивився на неї.
— Ніколи!.. Більше цього ні ви мені, ні я вам не дамо. Наше... наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати. Розумієте мене, хороший? Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання. Ви розумієте мене?
Я розумів, але мовчав. А вона, ніби дивлячись собі в душу, одривисто-напружемо говорила:
— Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість. Я знаю вже. Саме найбільше щастя буде мізерним в порівнянні з цим. Значить, зовсім не буде. Так мені здається, так я зараз чую отут... — вона показала на серце.
І, кривопосміхаючись,дивиласьнамене великими благаючими очимапідстреленоїлані.
Я розумів її, розумів її моєю невідомою тугою, цією великою журбою, що народилась чогось в грудях, розумів її всією налиплою на мою душу буденщиною.
Розум дивувався, протестував в глибині душі, але я мовчав.
Сонце пекло, шепотілись кущі.
Потім вона підвелась, стала на коліна, обхопила мою нахилену голову і припала довгим жагучим поцілунком.
— Так буде краще. Прощайте... — якось терпко прошепотіла вона, підводячись. — Я буду носити вас в душі.
Я схопив край її сукні, поцілував і випустив.
Вона тихо пішла, а я сидів, і в мені з мукою щеміло осиротіле щастя. Наді мною синіло небо, і сонце палило мою похилену непокриту голову, а в душу вростав і вбирався в журні, прекрасні, чисті квіти минулого образ панни.
Хто вона, де вона, й досі не знаю, але я завжди ношу її в душі.
Сторінки: 1 2 [ 3 ]