Він ішов помалу, як гайворон. Климко добре бачив крізь солому неголене зморшкувате обличчя, товсту об вислу нижню іубу і високо підняте плече з карабіном на реміняці. Він був уже підтоптаний, цей солдат, і, певне, йшов до скирти, щоб набрати соломи під своє утле тіло. Климко зрозумів це, коли дядько приставив до скирти карабін і спробував смикати солому, щось бурмочучи. Потім побачив купку вже насмиканої — Климкове кубло — і пішов до неї. Климко завмер, не знаючи, що йому робити: схопитися, крикнути, ворухнутися?.. І коли солдат заніс твердий чорний черевик, щоб скинути зрошений верхняк з Климкового схову, він, уже нічого не думаючи й нічого не бачачи перед собою, крім блискучої підкови на підборі, схопився на коліна, — брудний, нестрижений, в остюках. Солдат на мить закляк з піднятою ногою, потім тоненько вискнув і одплигнув убік. Він ухопив карабін і наставив його далеко перед себе на Климка. Климко німо дивився в маленьку чорну дучку карабінного дула — воно тремтіло, націлене йому в перенісся, — потім розціпив кулачки й показав солдатові худі сині долоні.
— Не бійтеся, дядьку, — сказав, затинаючись від холоду. — Бачте, в мене ж нічого в руках немає.
Той по-волячому сапнув носом і голосно зітхнув, про те карабіна не опустив.
— Немає, — кажу, — Климко ще раз показав долоні і навіть розчепірив.
— О-у, — сказав солдат, звівши над окулярами рідкі миршаві брови, і засміявся. Спершу дрібненько, по-баб'ячому, потім зареготав так лунко, що сині птиці ракші знялися зі стовпів над шляхом і перелетіли далі. А Климко дивився з навколішок у роззявлений його рот з підковою прокурених зубів угорі і теж пробував засміятися, але виходила гикавка.
Заспокоївшись остаточно, солдат протер пальцем очі під скельцями окулярів і спитав:
— Кто ти єсть?
Климко мовчав, здивувавшись не німецькій вимові солдата. Тоді солдат затис карабін між коліньми і, загинаючи пальці на звільненій руці, став перелічувати:
— Іван, Атександр, Петер...
— Ні, — сказав Климко. — Мене звати Клим.
— О-у, Клім Ворошілоф! — реготнув солдат. — Клім! Розумем... Тут єсть твой дом?
— Ні, — похитав головою Климко. — Я тут тільки ночував. Домз? в мене ніде нема.
— Так, — сказав солдат і заджеркотів щось швидко-швидко. Він говорив довго, тицькав у Климка пальцем, як наганом: «Пуф! Пуф!» — і кілька разів повторив слово «партизан». Аж тоді Климко зрозумів, що цей солдат, який, очевидно, був чехом, боїться якихось партизанів і мало не застрелив його, Климка, зненацька,
— Я йду по сіль, отуди, — Климко показав на білі гори. — Мені треба солі, і потрусив собі з пучки на долоню. — Солі.
— А-а, соль! Розумем... Хлеб-сольї..
Він оглянув Климкові ноги, обсипані курятами, брудні й побуряковілі од холоду, велів зачекати і пішов на шлях до хури.
Сонце підбилося по той бік скирти, тінь від неї покоротшала і потеплішала.
Гори над степом удалині стояли білі, мов пухнасті на погоду хмари.
Чех повернувся вже без карабіна, тримаючи в рукахі пакунок з вицвілої плащ-палатки в рудих та зелених плямах, і подав його' Климкові.
Затим набрав оберемок соломи, ще раз оглянувся на Климка, похитав головою: «Война, война... Плохо...» — і пішов до коней, згорблений, у важких, не про старечу ногу, ботинках.
Підвода рушила шляхом навздогін за обозом, що був уже далеко, і незабаром скотилася у виярок.
Климко розгорнув пакунок. В ньому лежала пачка сухих — вони торохтіли — зеленкуватих галет у прозорому лопотючому папері і кругла чорна коробочка солі — може, зо жменю. Климко розірвав папір, дістав одну галету, надкусив і почав швидко жувати. В роті зробилося терпко і холодно. Під ложечкою млосно зассав голод. Климко понюхав галету і враз перестав жувати: вона пахла м'ятно і ладанно, як сухі квіти1 в головах у дядька Кирила. Голод враз улігся, зник, від нього лишилася тільки тула різь у животі.
Климко підвівся, прикидав галети соломою і швидко,-з плащ-палаткою та сіллю під пахвою, пішов до шляху, сколюючи ноги холодною од роси стернею. Він одійшов був уже далеченько, потім підбігцем вернувся до скирти, одрив у соломі галети і загорнув у плащ-палатку. «Мо', за них солі дадуть або ще чогось», — подумав.
Він перетнув шлях, що ледь відлунював даленіючим обозом, і пішов путівцем просто на білі гори.
II
Климко йшов уже восьму добу. їхню станцію і барак розбомбили німецькі літаки, хлопець залишився з тим, у чому був.
Сонце пригрівало в спину, а земля була холодна, підошви босих ніг поробилися як дерев'яні. Хотілося їсти — останній сухар, даний аптекарем Бочонком, був з'їдений ще вчора вранці. Климко побачив город, де щойно вибрали картоплю, димок від згасаючого багаття. У розворушених ямках хлопчик знайшов кілька картоплин і підкріпився ними.
Ноги відмовлялися йти, особливо після ночівлі. Климко бив їх із відчаю, а потім почав розтирати легенько й перші кілоліетри йти потихеньку.
III
Коли згоріла станція, Климко знайшов собі притулок у шахтній ваговій. Він переніс із погреба те, що вціліло — картоплю, два кусники старого сала й кілька цибулин. Спочатку було холодно й незатишно, докучали щури. Потім Зульфат, товариш Клиліка, вигнав нахабних звірят димом, допоміг облаштувати кімнату. Тепер тут часто збиралося шкільне хлоп'яче товариство, дивилося на розжарілу пічку буржуйку, прислухалося до гуркоту нічного бою і мріяло почуваючи себе на Робінзо-новому острові.
Якось після короткого бою на станцію прийшли італійці. Грабували людей, забираючи їжу, одяг, стріляючи курей. У висілку почався голод. Люди міняли на базарі навіть коштовності на будь-який харч.
Якось Климко та Зульфат зайшли й собі на базар. Там якийсь бородатий дядько з села обмінював продукти на дорогі речі. Зверхньо й грубо вибирав, що йому сподобалося. Люди ремствували, але робити було нічого.
Раптом хлопці побачили свою вчительку Наталю Миколаївну. Вона стояла од-далік із немовлям, тримаючи в руках рожеву сукню, яку вдягала лише на свята. Бородань побачив плаття, захотів його взяти, але вчителька сказала, що йому вона нізащо не проміняє. Бородань презирливо про неї висловився, а Зульфат не витримав і пошпурив у нього каменюку.
Хлопці запропонували Наталі Миколаївні жити у них, адже її квартиру розгромили окупанти. Вони перенесли речі вчительки, а Зульфат роздобув колиску для малої Олі.
Увечері прийшов до вагової дідусь Зульфата, приніс торбинку сухарів, подивився, як учителька поїть дитину чаєм, і сказав, що так не годиться, треба молока.
Климко подумав, що запасів харчів на зиму їм усім не. вистачить, необхідно йти у Слов'янськ по сіль, щоб було що міняти. Зульфат хотів із ним, але хлопець не дозволив, адже треба було комусь допомагати Наталі Миколаївні, та й дідусь його не пустить, а от він —- сам собі господар.
IV
Климко пішов у місті за людьми, які рухалися в одному напрямі — на базар. Скраю стояла дівчина, продаючи гарну темно-вишневу у квітках хустку. Хлопчик зупинився біля неї, а вона злякалася, подумала, що він злодій. Дядько, що сидів просто на землі й торгував саморобними тапочками, теж обізвався до дівчини й сказав, що так вона нічого не продасть, хай поставить біля нього тачку і йде між ряди. Раптом почалася облава. Ловили дівчат і хлопців для відправки на роботу в Німеччину. Поліцаї причепилися до дівчини, але за неї заступилися безногий дядько й Климко.
Дівчина була дуже вдячна, запросила хлопчика із собою, бути їй за брата, безногий швець подарував килимові тапочки й виміняв для нього солі. Потім умовив 'молодицю, щоб вона дала Кліткові ще солі, яка була у неї вдома.
V
Коли Климко отямився, то побачив себе у ліжку. Почав згадувати, що застудився в дорозі, що пішов із тіткою Мариною по сіль до неї додому. Виявляється, що він був у гарячці, без пам'яті цілих три дні. Тітка його нагодувала, пішла по молоко для нього.
Климко ледь підвіявся, але вирішив зробити щось добре для гостинної жінки. Підмів доріжіа), повисмикував бур'ян. Коли тітка Марина принесла в глечику молока, він надпив трохи, потім долив води — щоб більше було, бо хотів узяти з собою в дорогу. Тітка пожаліла його, запропонувала зостатися в неї назавжди, але хлопець наполягав — йому треба додому, його чекають.
Тітка Марина й один знайомий залізничник допомогли Климкові сісти в товарний вагон поїзда, який їхав через його станцію. Там було вже кілька донбасівців. Прокинувся хлопець від гуркоту. На дверях стояв німець. Він звелів виходити, а при виході бив усіх ногою. Климко випав із вагона, зчухравши груди й коліно. Це було Де-бальцево, станція за шістдесят кілометрів від їхньої.
VI
Другого дня Климко підходив до своєї станції. Було ясне після дощу надвечір'я. Дощова роса м'яко блищала на пожухлих придорожніх травах, і сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка, малиново яскріло у кожній росині.
Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зі своєю ношею.
Мішок із сіллю та харчами (була серед них і пляшка молока, що якимось дивом не розбилась, як упав з вагона) він перев'язав пополам і ніс по черзі то на одному, то на другому плечі.
В дощ він не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов і йшов, напнувшись надірваною плащ-палаткою, доки несли ноги.
Йшов він помалу ще й тому, що не треба вже було поспішати: он він, виселок, мріє крізь безлисту посадку, а он лежить за іржавими коліями великий залізний бак зваленої водокачки, звиваються димки по німому териконові — порода горить. У висілку теж деінде курять негусті дими з димарів і тануть над посадкою.
Дома, дома!.. Уже дома.
Він не піде висілком, ні. На переїзді він зверне ліворуч і колією, мимо станції, депо, печища на місці барака і хлібопекарні дістанеться до вагової. Постукає тихенько в двері... «Хто там? — спитає Наталя Миколаївна. — Заходьте, будь ласка»... Климко усміхнувся і, сам того не помічаючи, пішов швидше.
Нараз у висілку глухо хлопнув постріл. Потім коротко диркнув автомат. «Невже знову італійці?» -- подумав Климко.
Вони й тоді, як прийшли, зчинили таку стрілянину по курях, наче у висілку, точився бій. Так де ж ті кури зараз, як їх витрощили до одної?
Знову бухнув постріл, уже ближче, куля десь угорі тівкнула.
І тут Климко побачив, що від переїзду назустріч йому біжить якийсь чоловік — босий, у солдатському галіфе з розв'язаними поворозками і в гімнастерці без реміняки.
Він біг і весь час оглядався. На переїзд вискочило ще двоє, у чорному, і один з них припав на коліно і вистрілив. Той, що біг, вильнув убік.
І тоді Климко все зрозумів.
— Туди, дядю, біжіть! — закричав він, показуючи рукою праворуч від себе. — Туди! Гам балка!..
Від переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло Так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями. Він уп'явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сіль...
— Климка-а-а! Кли-и-мка-а! — почув Климко з гарячої пітьми і нічого вже більше не чув.
Від переїзду, піднявши руки, спотикаючись і падаючи, біг до Климка Зульфат.
Сторінки: 1 [ 2 ]