Поруч із зображенням психіки, прагнень і думок землевласника-мільйонера драматург показує і той розплідник ненажерливого глитайства, який виростає біля Пузиря.
Які хазяїни, такі їхні й.помічники. Недаремно на неодноразове питання Феногена, де він такий узявся, Ліхтаренко відповідає: «Хазяїни викохали!», «Підходящий ґрунт — от і родять такі люди, як ми з вами».
Багато років хазяїн був прикладом для помічників, то ж обманювати для них — звичайна справа.
Грабуючи для хазяїна і крадучи в хазяїна, Феноген сам прицінюється до великого маєтку, і напевне, скоро стане власником спочатку сотень, а далі й тисяч десятин землі. У Пузиря він пройшов справжню школу капіталістичного збагачення. Феноген говорить: «І сам хазяїн наш усіх научає: з усього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлось тягнуть — тягни! Так він робив і так робить від юних літ, а тепер має мільйони! Чом же мені не тягнуть, щоб і самому стать хазяїном! Та я й не тягну — дають. Тут і гріха немає!,.» Він потихеньку відкладає гроші з хазяйського добра і вже сам має стати поміщиком з п'ятьмастами десятинами землі, бідкаючись, що припізнився. Маюфес про це говорить: «Зате ж який опит і яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювати Терентія Гавриловича, то кого ж після цього ви не обманите».
Феноген більш потайний, хитрий і підступний. Для прикриття власного злодійства не погербує і наклепом, як це було з чабаном Климом і помічником Ліхтаренка Зозулею.
Ліхтаренко більш нахабний і жорстокий, для свого збагачення використовує будь-які засоби: обман, підкуп, шахрайство. На відміну від Феногена й Зеленського він навіть не намагається знайти виправдання своїм хижацьким діям і не вважає здирства гріхом. Це вже досвідчений, відвертий і цинічний глитай, для якого крадіжка — тільки принцип, «комерчеський гендель», неодмінний супутник капіталістичного господарювання. Хазяїн його покриває, бо це йому вигідно: «Я знаю, що він більше всіх краде, та зате мені велику користь дає!» У цього економа є своя дотепна теорія, яку він викладає Пузиреві: «Будемо так говорить: ви мені дасте великий шматок сала, щоб я його одніс у комору! Я візьму те сало голими руками і однесу сало в комору, і покладу; сало ваше ціле, а тим жиром, що у мене на руках зостався, я помастю голову — - яка ж вам від цього шкода?»
Ці різні за вдачею люди, Феноген і Ліхтаренко, уклали між собою страшну для оточуючих та підлеглих угоду: «Брать, де дають, і де можна, а на менших звертать!»
Цим «меншим» виявився чесний юнак Зозуля, випускник землеробської школи, сльози якого й щирі визнання не розчулили помічників хазяїна, а викликали лише сміх та іронічні зауваження: «Оце той дурень, що й в церкві б'ють!», «Смирився б, поплакав, походив, попросив, навколішках попросив — і знову б прийняли...».
Дії цих двох хижаків такі відверто безсоромні й цинічні, що дивують навіть такого пройдисвіта, як Маюфес: «Ви — поміщик і за двісті рублів будете показувать неправду і хрест цілувать? Цілувать хрест?! Ай! Мені аж страшно стало». . І Феноген, і Ліхтаренко — зменшена копія свого господаря — такі ж жадібні, підступні й жорстокі, нерозбірливі в засобах наживи, грубі та лицемірні. Це видно і з їхньої мови, вчинків, навіть життєве кредо мають одне. Феноген, почувши слова лікаря про Пузиря, виголошує цілий монолог: «Розумні слова: або хазяйство, або смерть! Велика правда! Земля, скот, вівці, хліб, комерція, бариші — оце життя! А для чого ж тоді, справді, і жить на світі, коли немать цього нічого?»
Таким чином, образи Феногена і Ліхтаренка значною мірою доповнюють образ головного героя, сприяють більш повному розкриттю авторського ідейного задуму.
Менше показаний у комедії другий економ, Зеленський. Він тільки-но вибивається «в люди», проходить перші ази капіталістичного здирства. Зеленський, очевидно, не такий спритний у справах, може, навіть більш совісливий, але також причетний до великого «хазяйського колеса», яке нещадно визискує і давить трудящих людей.
Феноген, Зеленський, Ліхтаренко — це завтрашні калитки й пузирі, тільки шляхи до збагачення в них різні.
Вівцевод Куртц складає враження більш-менш порядної людини, але й він любить гроші, намагається догодити хазяїнові.
Велике значення для розкриття характеру головного героя має образ Золотницького. Він змальований не так повно та чітко, і в цьому його особлива композиційна функція у творі — служити контрастом до центрального персонажа.
Петро Петрович Золотницький — родовитий дворянин, інтелігентний пан з тих «дворянських гнізд», про занепад яких у добу капіталізму писав І. Тургенев. Він освічений, дбає про національну культуру, літературу, розуміючи їх роль у житті народу: «Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народа, серед котрого з'явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ...». І це так контрастує з висловами Пузиря, якому «Котляревський без на-добності», заведення шкіл — «ярмо на шию». Те, що Золотницький приятелює з Пузирем, незважаючи на велику різницю їх культурного рівня, свідчить, що в них багато ділових інтересів.
Петро Петрович, знову ж таки на відміну від головного героя, гуманний і співчутливий. Він змушує Пузиря.обдарувати свого вірного слугу в честь іменин, допомагає Соні і Калиновичу умовляти батька дозволити їм одружитися, шукає виходу із складного становища, в яке потрапив сусід через свою участь у прикритті злісного банкрута Михайлова, хоч і сам ображений Пузирем.
При всій своїй інтелектуальній вищості від Пузиря, Золотни-цький не може протистояти грубій, навальній силі хазяїна, який уже не одного родовитого поміщика зігнав з насидженого місця і добирається тепер до нього, і навіть не засуджує Пузиря.
«Може, продаєте Капустяне?» — цікавиться Терентій Пузир. Золотницький, розуміючи, що це сказано неспроста, майже благає: «Дай віку дожить, не виганяй ти мене з КапустяногоІ Потомствених обивателів і так небагато в околиці осталось, все нові хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успієш ще захватить і Капустяне, й Миролюбівку».
Довідавшись про те, що за шахрайство Пузиреві загрожує тюрма, Золотницький береться навіть допомогти, використавши свої зв'язки з впливовими людьми, щоб полегшити відповідальність свого друга.
Освіченість, інтелігентність Золотницького підкреслює і його мова, сповнена крилатих, образних висловів, метафор і філософських сентенцій. Пузиря він називає «нещасною, безводною хмарою», «дикою, страшенною силою» і ставиться до нього дещо насмішкувато. Умовляючи його видати дочку за гідну, на його думку, людину, каже: «Пора вже тобі шукать того, чого у тебе бракує». Про свою невдачу при сватанні Петро Петрович говорить Соні: «Дорога Софія Терентіївна, я тут обстрілював позицію і бомбами, і гранатами, і шрапнеллю сипав — не помагає! Неприятель уперто не здається. Давайте візьмемо в перехресний вогонь!»
Але, підкреслимо ще раз, образ пана Золотницького, хоч і служить контрастом до образу Пузиря, не є тією постаттю, що протистоїть навальній силі нових хазяїнів. Говорячи про благо для народу, пан-ліберал так само обдирає селянську бідноту і наймитів.