А небо над землею, повне пташок, таке прозоре й високе, що жодним вудлищем з найвищої тополі ніхто не досяг би, і поле на землі з пшеницями та житами саме у красуванні, і межі, зарощені шпоришем, косариками, молочаєм, безсмертником, і чепчиком, і звіробоєм, були такі спокійні і несхвильовані. І все було пройняте літнім польовим леготом, який ніби дихав, а не шептав: люби й не торкайся, дивися і не думай, і попливеш аж туди, за зелені могили та кібці, та ліс, попливеш на хвилях щастя, які йдуть з глибини полів верхами хлібів, аби кинути мудрого за далекий обрій у степове безмежжя супокою, де думки прозорі і серце б'ється так само супокійно й тепло, як прекрасне червневе сонце між небом і хлібами. Все, все було блаженно доброзичливе і людському серцю, й людській думці, тільки бричка, що летіла межею поміж хлібами з двома запряженими велетенськими білими кіньми, везла дикий неспокій, дику та бездумну боротьбу.
І випростала панна Варка праву руку, і зо всієї сили, на яку в ту мить була здатна, штульнула Гордія товщим кінцем пужална із свого батога, який висів у неї з руки на петельці. Штульнула в губи, і він її пустив. Вона скочила з брички й впала в жито. Потім, схопившися, вибігла на межу і рушила бігти до Тернівки, поправляючи на голові брилик. А коні гналися до лісу. Гордій, замазаний кров'ю, що текла з розбитої губи на підборіддя, і тримаючися однією рукою за спинку брички, а другою за сидіння, дивився якусь мить услід панні Варці.
А далі, ніби остаточно втративши глузд, і собі плигнув з брички, яка летіла у повний кінський скік. Плигнув і якраз попав ногою у віжки, що тяглися коло коліс, ще й досі не потрапивши уплутатися в них. Коні, протягши парубка межею, а потім житом метрів з десять, оббігли коло його кружка і стали в пашні, гатячи мокрими боками і смикаючи зубами і колоски, і віжки, зачеплені за людські ноги. Цю нагоду Гордій використав в одну мить. Розмотав ноги і, вставши з землі та натягаючи до себе віжки, які не були на диво кіньми зашлапані, та йдучи обережно, аби не налякати тварин, спинився за
бричкою.
І, держачи одною рукою віжки, оглянув себе. Весь бік був у землі і зелений від розчавленої та порваної трави. Але, хоч стегно й боліло, шкура не була здерта і сорочка навіть не висмикнулася із штанів!
— Оце так штука! Оце втяв!.. Оце тобі візита після закінчення науки і посада вчительська! — вирвалося у хлопця вголос. — Але якби я не плигнув, то коні увігналися б або в якусь кручу, або добігли б до лісу і однаково покалічилися б.
Далі Варка поїхала сама, запросивши Гордія до священика на завтра о 12-й дня. Попередня нічна пригода не давала спокою хлопцеві. Уночі він пішов до священикового двору, але, побачивши у вікні церковної бані дивну босу дівчину в самій сорочці, мерщій повернувся.
Батько панни Барки, отець Дмитро Діяковський, після закінчення Київської духовної семінарії одружився із вродливою співачкою церковного хору і став священиком у селі Тернівці. Завів зразкове господарство, посадив великий фруктовий сад, утримував найкращу в околиці амбулаторію, давав гроші нанавчання талановитим дітям, дбав про старих, залучав селян до української культури. За це його ненавиділи місцеві поміщики, чиновники й попи. Народ обрав до російської Державної Думи отця Дмитра.
Коли о. Діяковський одержав звістку про смерть дружини, то повернувся з Петербурга, покинув усі свої справи, роздав добро, почав пити й ночами кудись зникати. Пішли чутки, що вночі Діяковський ганяється за марою Маркури Пупаня. Лише коли місцевий багатій Харлампій Пронь захотів одружитися з Варкою, панотець ніби трохи отямився, припинив пиячити і зникати вночі.
Гордій прийшов до священика, як просила Варка, о 12-й. Хотів з пошани поцілувати руку, але той не дав, сказавши, що не варто ламати своїх атеїстичних переконань навіть з пошани. Далі вони говорили про літературу, про твори В. Винни-ченка, про долю України. У розмову включився Пронь, показав пістолет і сказав, що стрілятиме, як і поміщики у Росії, в кожного, хто потягнеться до його землі. Гордій не витерпів і вдарив нареченого Барки, той крикнув йому стати навколішки, інакше застрелить. Гордій, хоч йому кортіло скочити, побігти, байдуже відвернувся від небезпеки, а Варка вибила пістолет. Отець Дмитро сказав Проневі, щоб той більше до них не приходив.
Повернувшись додому, Гордій нічого не сказав тітці про сутичку із Харлампі-єм Пронем. Та розповіла йому свій страшний сон, коли їй наснився Маркура Пупань, який обіцяв «довести її до краю» (а він і справді в молодості чіплявся до неї, але жінка дивом урятувалася!). Лундик зібрав речі й пішов у сусіднє село до свого товариша, який завідував школою й обіцяв улаштувати його на роботу.
У сутінках тітка Горпина побачила, як до хати й справді під'їхав чорний вершник. Коли нападники, які шукали Гордія, залізли в хату, то побачили, що тітка померла зі страху. Пронь з приятелем іще й повісили її та поїхали повідомляти пристава, що Лундик убив свою тітку, вкрав гроші й утік. Наступного дня в оселі священика знали про те, що Лундика розшукують як убивцю.
Служниця Дунька звинувачує Варку у «відьмацтві». Та змушена була розповісти: ворожка сказала їй, що дівчина не матиме щастя, поки її покійна мати буде вставати з того світу, виходити на берег і співати вночі. Треба, щоб хтось проспівав цю пісню й повернувся тією стежкою, що літають відьми. Тому Варка й вирішила все зробити сама, а під час цієї дії її й застав Гордій.
Отець Дмитро з донькою зібрали необхідні речі й уночі кудись виїхали, дозволивши Дуньці та дідові Гарбузові взяти собі дещо.
Решту розібрали селяни. Так зникла садиба священика, і подібних до неї не було вже в усій Україні.
У вівторок у вечері Гордія Лундика вели в якісь новочасні катакомби. Відчинилися двері — і його завели до великої кімнати. Там сидів пан Підотаманчий. Селянин, який привів Гордія, сказав, що спіймав того в лісі, подумав, чи не підглядач, тому вирішив привести до отамана.
У цей час писар Петро Пахомович зачитував Мелеті Сверделецю статут і картав, що той його не дотримується. У статуті було: «Беручи до серця долю рідного народу так, як чемний, та уважний, та розумний син долю своєї матері, який не забуває ні на мить, що вона дається Богом у житті тільки раз, ми заснували братство під назвою «Перший курінь вільних українців» для того, щоб у самім зародку вирвати в столипінської реформи жало, скероване просто в серце самостійності нашої батьківщини. Повинність кожного члена є безумовне послухання старшини
цього братства, яке правує свою діяльність на те, аби в російського поміщицтва на нашій землі віднімати силою гроші і передавати їх обезземеленим селянам, перетворюючи так все населення в маєтне. Практично цей процес мусить відбуватися таким чином: у кожній економії чи на фермі ми повинні мати таємного члена, який слідкуватиме за робітниками і в роботі, і в побуті, і, помітивши, що якийсь працює не для пропою чи гулянки, а для того, щоб вибитися із злиднів, то йому наше братство дає непомітно для других гроші у розмірі від 500 до 1000 карбованців і портрет українського діяча культури чи політики з тим, аби селянин негайно купував хату і шматок поля або деревні на будівництво і грунт для господарства. Збудувавши собі оселю, він, як прикмету свого щастя на ціле життя, мусить тримати в господі даний портрет». Мелета, даючи гроші селянам, казав, що то від Бозі, і не радив вішати в хаті портрети великих українців, бо то всі, на його думку, арештанти, як, наприклад, Т. Шевченко. Писар від такої заяви скипів, Мелета схопив його і вдарив об землю, а отаман підскочив і вбив зрадника.
Члени братства вирішують переїхати в інше місце, у волинські ліси. Але перед тим хочуть забрати го тисяч карбованців у Проня, з яким був зв'язаний Мелета. Гордій зустрічає серед братчиків отця Дмитра. Питає в нього про дочку, а той відповідає, що вона в Лебединському монастирі.
Коли одбирали гроші у Проня, то Лундик смертельно того поранив. Перед смертю Пронь сказав, що це вони довели тітку Горпину до смерті, але свідків немає, тому на Гордієві завжди залишиться печать убивці. І Варка теж сказала, що не поїде із вбивцею.
Розділ тринадцятий
Ми всі бачили не раз, як хмари, пробігаючи через степ, тягнуть за собою холодки. І ними проймають чорно до самого дна і ріки, і ставки, і озера. Але коли хмари, мандруючи далі, витягають із води свої чорні хвости і волочать їх сухими знов, то вода так, як і раніш, іскрить міліардами соняшних кришок, світиться водорослинністю і кипить маленькою і великою рибою, навіки забувши про те темне, що затуляло на деякий час сонце. І всяку юнацьку душу коли охоплює настрій, то вже до найдальшої і найменшої цяточки її єства. І коли він минає, то вона стає такою, як і була: свіжою до сприймання інших життєвих змін.
Гордій Лундик не був винятком з-поміж молоді. Він теж, підхоплений одним психічним вихрем і зафарбований ним зосередка аж до останньої клітини тіла, йшов страшенно швидко Лебединським шляхом. В його голові і у всіх нервах стояла нерухомою печією одна думка: що треба виборсати себе з тенет Проневих і треба це зробити з панною Варкою. Треба розбити накинене Варчиній думці твердження, що він душогуб най-ріднішої кревниці. Як це зробити, він ще ясно собі в голові не мав. Але що він це зробить, то в цім сумніватися не міг ані на мить. Він знав, що вже вечір, що місяць світить на небі і що шумить без вітру ліс і нічні птиці то тут, то там стали подавати голоси. І що він іде уже від Обіясникового майдану, і що швидко вже буде монастир. Все це він знав, але жодного околишнього враження не доносив зір до свідомості, аби воно могло затриматися якоюсь ознакою в душі.
Озеро він перед монастирем побачив несподівано, і все-таки воно його не вразило новиною. Може, через те, що воно, як і всі українські ставки, було обросле вербами і тополями.
Сторінки: 1 2 3 4 [ 5 ] 6 7 8