Письменник розмірковує над тим, що на цьому світі немає нічого вічного. Він дивується, чому ж, знаючи це, люди прив’язуються до речей та до інших людей. Автор закликає дякувати Бога за все, що маєш, а смерть близьких сприймати як закономірність, адже «ти ховаєш сьогоднi, а тебе заховають завтра; i усi будемо укупi, у господа милосердного на вiчнiй радостi».
Переконує письменник і в тому, що смерть – не кара Господня, а спосіб вберегти людину, бо так Господь кличе людину до себе. Філософію життя, подану на початку повісті сповідує Наум Дрот – батько головної героїні повісті. Наума спіткало велике лихо, але завдяки своєму світоглядові він зміг усе пережити.
От як усе було. Чоловік вважався одним з кращих парубків села. Він був слухняним сином, гарним товаришем. Наум не пив горілки, не водився з ледарями, ходив до церкви. За те, що жив по правді, нагородив Бог його такою ж хорошою жінкою. Звали її Настя. Подружжя жило в злагоді, одне тільки горе мали: не було в них діточок. Настя дуже журилася через це, а Наум покладався на Божу ласку.
Господь почув молитви Дротів і подарував їм донечку. Вона виросла слухняна покірна, вродлива. Маруся, так звали Дротівну, звикла вдягатися скромно – не так, як міські панянки. Дівчина мала золоті руки. Як і батьки була набожна. Подруги часто гукали її гуляти на вулицю, на вечорниці. Маруся і сама відмовлялася, і дівчат відмовляла. Тільки іноді ходила дочка Дротів на весілля, але надовго не затримувалася.
Якось пішла Маруся на весілля до подруги. Була вона тоді дружкою. На весіллі дівчина познайомилася із Василем – парубком з міста. Дуже гарний він був. Хлопець та дівчина одразу сподобалися один одному, але довго не наважувалися заговорити. Василь зробив перший крок: взяв у жменю горішків та підійшов до Марусі із питанням: «Чіт чи лишка?». Маруся й відповіла йому: «Чіт». Але розмова на тому закінчилася: гості рушили танцювати.
Поки усі танцювали, Василь думав про Марусю. Дивувався парубок, чому йому було лячно підійти до неї. Боявся Василь, що Маруся розсердиться на нього та й прожене. Товариш намагався розрадити його. Василь же почав розпитувати про Марусю. Левко розповів йому і про Наума Дрота, і про Марусину вдачу.
Маруся ж в той час і собі думала про Василя. Дівчина перебирала горішки і мріяла, щоб парубок прийшов і заговорив до неї. Розпитала Маруся про нього у подруги Олени Кубраківни. Та розповіла, що Василь – свитник з міста, що він любить танцювати та співати. За словами Олени, парубока хотів взяти у прийми хазяїн, а в того хазяїна була дуже вродлива дочка. Марусю це засмутило.
Василь зізнався Марусі у коханні, але сказав про це не прямо, а натяками. Маруся ж злякалася, що парубок до неї голосно заговорив, тому свої почуття не виказала.
Маруся та Олеся домовилися наступного дня йти у місто, аби дещо купити. Дівчата пішли додому, а Василь залишився наодинці з думками про Марусю. Дротівна додому повернулася смутна, бо думала, що Василь не любить її, адже казав він про когось іншого.
Дивувалася стара Настя, що донька невесела й про весілля нічого не розповідає. Почала розпитувати, але Маруся нічого не розповіла. Вона лиш ходила сама не своя: «що нi озьме до чого не кинеться, усе не так, усе не до шмиги». Здивувала вона цим і батька. Мати бідкалася, чи не зурочили часом доньку, Наум же порадив помолитися Богові.
Маруся всю ніч думала про Василя, здавалося їй, що журився парубок за своєю коханою, яка лишилася у місті. Дротівна проплакала усю ніч.
Щойно благословилося на день, Василь вийшов із садка. Він чув, що Олена з Марусею збиралися йти у місто. Парубок вирішив повертатися додому не ввечері, а зранку, щоб піти з дівчатами.
Вранці Василь навмисне зробив так, щоб пристати до Марусі та Олени. Як побачила Маруся коханого, зраділа так, що й забула всі свої печалі та тривоги. Парубок, аби дівчата ні про що не здогадалися, сказав, що тут бігав злий собака, а він озброївся гіллякою і тепер оборонятиме Марусю та Олену.
Василь почав був говорити, навіщо повертається до хазяїна в місто, але Олена його перебила. Маруся ж собі придумала, що парубок йде до своєї нареченої. На базарі Олена швиденько купила, що їй було потрібно, а Маруся тільки ходила за нею та повторювала, що вже час повертатися додому. Василь за дівчатами носив Марусиного кошика та складав в нього те , що купувала Олена.
Парубок поцікавився у Марусі, що їй треба купити, а побачивши, що вона знітилася, допоміг з покупками.
Василь знову збрехав, сказавши, що проведе дівчат додому: боронитиме від собак та й справу мав до чоловіка з їхнього села. Трохи вони пройшли, Олена згадала, що не забрала батькові чоботи від шевця. Дівчина повернулася у місто, а Василь з Марусею залишилися. Тоді парубок з дівчиною зізналися одне одному у коханні.
Повернулася Олена. Василь з Марусею вдали, що нічого не сталося, проте подруга помітила, що Маруся як ніколи говірка, весела, жвава. Та ще й з парубком Дротівна розмовляла, хоч раніше такого не було.
Василь попрощався з дівчатами та й пішов додому. Маруся ж сказала подрузі, що нібито забула у Василя забрати синій камінець. Вона спеціально це зробила, щоб тишком домовитися з коханим про зустріч увечері біля озера.
Вдома Маруся була веселенька, усе матері розповідала: як йшла в місто, що бачила на базарі. Тільки про Василя дівчина не мовила ні слова. Після обіду Дротівна вхопила горщечок та й сказала, що піде по суниці до бору.
До вечора Маруся просиділа з Василем, а потім стала бідкатися: не назбирала бо суничок, хоч просилася по них йти. Хотіла вже дівчина зізнатися батькам про Василя, але він попросив не робити цього. Парубок хотів, щоб Дроти спочатку про нього хороше почули.
Маруся сказала, що більше не вийде до коханого ні а базар, ні у бір. Вважала вона, що то гріх робити щось тишком від матері. Скільки Василь не благав її, дівчина не поступилася. Тільки сказала, що не надовго розлучаються, адже Василь пообіцяв прислати старостів.
Маруся дізналася, що її подругу Олену Кубраківну посватав парубок з хуторів. Її звінчали та й повезли до майбутнього чоловіка. Весілля теж там справлятимуть.
Розлучившись з Василем, Маруся все чекала, коли ж він прийде. Вдень дівчина світом нудила, а вночі мало спала. Василь же покинув і місто, і хазяїна. Блукав сердега поблизу села, де жила кохана. Не знав він ні її прізвища, ні де живе. Не питав парубок під час зустрічі, бо тільки й розказував, як любить її і зізнавався в коханні їй.
Якось Василь побачив чоловіка, який бідкався біля зламаного воза. Треба було мішки від вітряка додому перевезти, а з возом ніяк впоратися не виходило. Василь допоміг та ще й запропонував провести чоловіка додому. Виявилося, що Василь допоміг Марусиному батькові.
Парубок разом з Наумом порозносили мішки до комори, упорали все та й зайшли у хату. Василь розповідав про себе та вдавав, що не знає Марусю. Дротівна теж не виказувала їх. Дрот запросив Василя наступного дня обідати. Маруся провела парубка від собаки до воріт, вони встигли перемовитися кількома словами. Коханий попросив Марусю прислухатися, що про нього казатимуть її батьки. Дівчина пообіцяла подати знак: якщо хвалитимуть Василя, то пов’яже червону стрічку, як коритимуть – чорну.
Дроти увечері хвалили парубка, а Маруся від того зраділа. Зранку дівчина прикрасила голову червоною скиндячкою. Відтоді кожного дня заходив Василь до Наума. Дроти звикли до нього, що вже й хвилювалися, як забариться.
На Петра заслав Василь до Дротів старостів. Наум відмовив старостам, чим здивував усіх. Василь навколішки почав його просити віддати за нього Марусю. Кинулася до батькових ніг і донька. Просили і Наума, і Настю. Василь та Маруся так жалібно говорили, що й старостів розчулили. Не гоже старостам було просити за молодих, але порушили вони цей звичай.
Як не вмовляли всі старого Дрота, не порушив він свого слова. При старостах не розповів про причину відмови, Василя ж запросив до себе наступного дня.
Увечері Маруся усе розповіла батькам, як познайомилася з коханим, як раз потайки з ним зустрічалася. Наум не зізнався доньці, чому не погодився віддати її за Василя. Тільки дорікнув, що Маруся раніше про кохання своє не розповіла.
Наступного дня прийшов Василь до Наума. Старий Дрот відправив дочку й жінку з хати, а сам завів розмову з парубком. Батько зізнався, що остерігається того, що Василя заберуть у рекрути, адже він сирота – заступитися нікому. Наумові не хотілося, щоб його донька була «салдаткою», щоб зосталася сама з дітьми у бідності.
Василь сказав, що знайде найомщика – парубка, який за гроші піде служити замість нього. Наум відповів, що одразу віддасть за Василя Марусю, як тільки побачить бумагу, що свідчитиме про прийом найомщика на службу замість нього. Василь попрощався з Марусею і вирушив на заробітки, щоб мати кошти на найомщика.
Дротівна тепер чекала коханого. Зовсім не виходила до подруг грати. Тільки перебирала горішки, які дав Василь під час першої зустрічі, іноді ходила до озера поплакати. Смуток проганяла роботою.
Настала Пилипівка. Парубки почали засилати старостів. Не одні старости заходили і до Дротів. Маруся відмовляла всім, бувало й батько за це сердився на неї. Парубки з досадою дивилися на пишну неприступну пані.
Настав Великдень. Маруся спекла паску й пішла з батьком до церкви. Мати після хвороби залишилася вдома. Наум молився в церкві, тоді ж і побачи Василя, який вийшов читати апостола. Здивувався Дрот, що парубок письменний. Старий після служби запросив його розговітись та пообідати.
Для Марусі та Насті прихід Василя став несподіванкою. Коли розговілися та пообідали, Наум розповів, що у церкві апостола читав Василь. Парубок розповів, як потрапив на службу до залізняка, бо хазяїн платив йому мало. У залізняка працювали письменні москалі. Василь і сам захотів навчитися грамоті. Вчився читати та писати від Різдва до Спасівки. Товариші помітили, що у нього є голос, тож Василь ще й почав співати на криласі. Розповів парубок і те, що хазяїн пообіцяв допомогти знайти найомщика та заплатити йому. Тільки Василеві треба було поїхати з хурою до Одеси, а звідти – у Москву та на заводи. До Пречистої парубок мав повернутися додому.
Наум зрадів такій новині. Зразу ж сказав Василеві приходити зі старостами. Дрот пообіцяв, що восени й весілля зіграють. Василь та Маруся дуже цьому зраділи.
У вівторок прийшли старости. Маруся винесла рушники, що означало згоду. Нареченому дівчина пов’язала красиву шовкову хустку. Батько, за звичаєм, дав дітям кілька порад. Після цього всі сіли за стіл. Увечері прийшли дружечки, яких Маруся запросила ще завидна. До вечора вже все село знало, що Дрот посватав дочку. Багато людей зійшлося до їх хати «Така гульня була, що крий Боже!»
Швидко минув тиждень. Увесь цей час Маруся та Василь майже не розлучалися. Прийшов час Василеві їхати. Тяжким було прощання: плакали не тільки Маруся та Василь, але й старі Дроти. Дівчина попросила у коханого платок, який дала йому, коли сватався. У той платок пов’язала горішки й положила до серденька.
День прощання припав на проводи. Маруся з Василем пішли через кладовище, де всі поминали родичів. Взяла дівчина мисочку, щоб і своїх пом’янути. Прощалися закохані на кладовищі. Тоді Маруся сказала страшне: «На кладовищi мене покидаєш, на кладовищi мене й знайдеш!» Василь злякався цих слів, почав молити Господа, щоб вберіг його кохану.
Дуже смутна стала Маруся після того, як Василь пішов від неї. Батьки нічим не могли її розрадити. З дня, як розлучилася дівчина з коханим, пов’язала чорний платок на голову. Раділа тільки ввечері, коли говорила із першою зірочкою: вірила, що й Василь дивиться на неї. Прийшла Спасівка. Маруся поволі почала оживати, бо ж і до Пречистої вже було недовго.
На третій день після Спаса пішла Маруся у бір по гриби до озер. Там натрапила на рижиків. Назбирала їх повне відро та кошик. Хотіла ще набрати, але потрапила під зливу з вітром. До села було далеко. Довелося дівчині бігти під дощем, вона змокла і дуже змерзла.
Вдома була тільки старенька, немічна мати, яка не могла піднятися, щоб затопити в печі. Маруся залізла на нетоплену піч і змерзла ще більше. Кожух теж не допоміг зігрітися.
Наум повернувся з батраками додому. Спочатку старий розсердився, що нічого вечеряти. Настя розповіла йому, що трапилося. Злякався Дрот, коли побачив, що Маруся гаряча, як вогонь, і вся труситься. Помолився він і, покладаючись на Бога, ліг спати. Уночі чоловіка збудила мати. Попросила подивитися, чому Маруся стогне. Нічого не могли вдіяти батьки: біль у боку у доньки не минав.
Затопили Дроти піч, вкрили Марусю кожухами, але їй від того стало дуже душно. Переклали доньку на лаву. Настя хотіла вже бігти до знахарки, але Наум заборонив. Батько дістав іорданську воду. Настя натерла нею Марусі бік, дала попити. Наум обкурив херувимським ладаном. Маруся почала засинати, але раптом скрикнула, що смерть не дає їй дихати.
Наум пішов у місто до цилюрика (лікаря), який був Марусиним кумом. Швидко йти не зміг. Дрот дістався до цилюрика аж вранці. Той довго збирався. Лікар пустив Марусі кров, поставив п’явок. Нічого не допомогло хворій. Кашель душив її дуже. Цирюлик і сам лікував Марусю, і німця привозив, а їй тільки гірше ставало. Наум довірив дочку лікарям, а сам тілько молився.
Німець сказав, що зробити нічого не зможе, а сам заплакав. Від Дрота не узяв ні копійки, з тим і поїхав. Наум покликав панотця. Той прийшов причастити Марусю. Після причастя Дротівна звеселіла. Панотець пішов, а дівчина кашляти перестала, але у грудях її клекотіло і хрипіло.
Пройшло трохи часу – Маруся померла, попрощавшись перед тим з матір’ю та батьком та пообіцявши зустрітися з ними у тім царстві. Попросила дівчина батьків, переказати Василеві, щоб не журився дуже, бо скоро побачаться.
Багато людей зібралося біля хати Дротів. Прийшли подруги убирати Марусю. Дрот молився за упокій своєї дитини, просив Господа, щоб той уберіг його від лихих слів та думок, що виникають від такого горя.
Готувалися до похорону. Біля хати вже стояли труна та хрест, жінки поралися у хаті. Як раз нагодився Василь, побачивши все це він скрикнув і зомлів. Він якраз повертався додому, коли дзвони церковні дзвонили по душі Марусі. Парубок від цього звуку похолонув і зажурився, але поспішив до коханої, бо їхав з радісною звісткою. Віз Василь хазяїну великі бариші.
Зомлілого Василя ледве привели до тями. Наум Дрот розповідав парубкові, як його любила Маруся, а той ридав. Усю ніч не відходив Василь від померлої: стояв біля неї навколішках та руки цілував. Дрот злякався, щоб Василь не пішов собі смерті шукати, почав його розраджувати.
Настав день, коли треба було ховати Марусю. За звичаєм, батько вибрав для неї дружечок, свашок, бояр. Нареченого вибирати не треба було, бо був Василь. Настя роздала дружечкам свічечки, пов’язала на хрест, який мали нести перед процесією рушник, приготований на весілля.
Мати роздала Марусине придане вдовам та та бідним, скриню віддала церкві. За упокій душі роздала все – і подушки, і перини. Василя ж Настя попросила не покидати їх немічних.
Пишно поховали Марусю. Проводжало її в останню путь багато людей. Коли ж прийшов час кидати в яму землю, Василь заридав, пальці йому звело, раптом він зомлів.
Усі повернулися додому, почали готувати обід, от тільки Василя межи людей не було. Обшукали скрізь, але даремно. Тільки старий один розповів, що ще на кладовищі привів його до тями. Василь сказав, що піде пройтися, пішов до гурту.
Після обіду Наум пішов до Василевого хазяїна, щоб спитатися про парубка. Василя у нього не було, не приходив він і до родичів. Не було від парубка ніяких звісток ні на дев’ятини, ні на полусорочини, ні на сорочини. Наум бідкався, щоб парубок не заподіяв собі смерті. Щоранку й щовечора молився Дрот за зятя.
Минув рік після смерті Марусі. Старі замовили їй сорокаусти у трьох церквах та однім монастирі. Настя журилася, ніби донька тільки вчора Богові душу віддала. Наум намагався її розважити. Говорив, що це тільки на цьому світі потерпіти, а на тому добре буде.
Дрот сам господарював та розпоряджався своїм добром. Як тільки збирав трохи грошей, то роздавав бідним. Коли Настя запитувала чоловіка, навіщо він клопочеться, жити ж не багато лишилося, Наум приговорював: «Грiх лежачи хлiб їсти; поки здужаю, довжон i робити, i бiдним подавати».
Минуло три роки після смерті Марусі. Прийшов до Дротів чоловік з города. Розповів, що минулого літа ходив до Києва, бачив Василя. Той кланявся Дротам. Чоловік сказав, що Василь тепер отець Венедихт, бо постригся у ченці. Тепер він був дияконом у Печерському монастирі. Дуже зраділи Настя та Наум такій звістці. Вони почали молитися богові, дякуючи, що довів Василя до «спасенного пуття».
Василь розповів чоловікові і те, що Дротів почитає щодня під час служби, і Марусю поминає. Чоловік вірив, що саме молитви Дротів врятували його, адже після смерті коханої хотів теж піти на той світ. Тоді, в день похорону, Василь узяв з Марусиного гробу землі, щоб лежати укупі з коханою під однією землею, і пішов куди очі гляділи. Нічого не розумів, а отямився тоді, як два ченці кропили його на кручі святою водою. Ченці й привели Василя у Київ, у Печерський монастир. Як прийшов час, прийняв парубок постриг. Помітили у монастирі, що Василь має гарний голос, то й настановили дияконом.
Наумові та Насті передав отець Венедикт проскуру святу й запросив до себе. Він сумнівався, що довго проживе на світі, адже тільки й думав, аби скоріше зустрітися з Марусею. Старий Дрот одразу й пообіцяв, що поїде зі старою до Києва. Доїхали-таки. У Печерському монастирі спитали отця Венедихта. Один чернець й сказав, що той помер. Він і прийшов у монастир немічний, але й себе не беріг. Шукав болячок та й зморив себе. Тижня зо два промучився та й помер. Коли помирав отець Венедихт, то попросив покласти у труну землі, яку носив у шовковому платку. То був платок, який на сватанні дала Маруся. Його просив отець покласти йому під голови. Монахи останню волю не виповнили, бо такі примхи були заборонені церковними законами.
Наум з Настею знайшли, де був похований зять. Вони замовили панахиду, довго стояли над гробом його. На прощання Дрот попросив Господа, щоб той допоміг Василеві знайти свою Марусю.