Вічна материнська елегія
«Проходила по полю — Зелене зеленіє... Назустріч Учні Сина: Возрадуйся, Маріє!
П. Тичина «Скорбна мати»
Назустріч матері й справді їхали «Учні Сина» — солдати того самого генерала, взяли вони матір та у кабіну, щоб урятувати. Син докоряє матері
за те, що вона тікає з міста, адже він хотів врятувати її, дати їй спокій коло внуків. Та хіба це для неї — таке життя, коли живеш і дожидаєш смерті?
Сказала йому гордо:
— Я — невмируща мати!
Солдати дивилися, як плаче генерал, бо мати знов пішла тут и,
Де бусол і криниця, Де кіт її й корова, І де усе, що сниться Без слова, лихослова.
Не може поїхати стара з сином, бо вона мати і не в змозі зрадити, зрадити саму землю — матір усіх людей, хоч діти прирекли її на загибель.
Все плакало на сонці, Не хтіло помирати. І квітку прямо в стронцій Поцілувала Мати.
Запитання без відповіді
Всі криниці в целофанових капшуках,
Всі колодязі затушковані
Питали одне—однісіньке:
Де знайти кілометри целофану
На рукотворне київське море
Чи бодай на Десну зачаровану,
З якої Київ п'є воду?!
Соловей—розбійник
Як багатьох матерів на світі, цю матір звали Марія. Так звали й ту велику Матір — Марія. «Та зродила Христа, ця — антихриста!»
Такі гіркі слова почула вона про свого сина, що вигадав колись оту станцію. Не тямлячи себе, побігла вона додому, лишаючи заслони і кордони. Там впала, знесилена, і наснився її сон про старшого сина.
Він все це вигадав. Станцію й атом. В ночі аж світилась його голова, Не був він на кучері завжди багатим — Багатим він був на нелюдські дива.
Мати згадує, як він, дорослий і сильний, приїжджав до неї г о рибу (тому на корові його кирзаки), як говорив:
— Зробимо, мамо, тут станцію чисту, Місто зведем, де полин ба буркун.—
Свистів, як проклятий. І, мабуть, по свисту Сусіди прозвали: — Маріїн свистун.
Друга частина глави розповідає про те, яку спорожнілій Прип'яті тьохкає соловей. Це якесь божевілля: серед мертвої тиші раптом оцей соловей, такий настирний, такий недоречний, але разом із тим вічний,— як багато років, століть, співає, розриваючи страшну тишу.
Альфа, бета з гаммою — невидимі промені, І він теж невидимий — Лисий Соловей, Ще в походах Ігоря його крила стомлені, Дивляться ж безоднями молодих очей.
Мати і «христопродавці»
...Тепер на зміну нехай і поодинокого мародерства звичайного прийшло вишукане, інтелектуальне: шукають предмети старовини, найчастіше — ікони...
А. Михайленко «Корені і пам'ять Зони...»
Одинокій матері було не по собі, «душу закутувало сльотою», і вона вирішила: змию голову дощовою водою, як колись, може, тоді полегшає. Та вода напувала землю, годувала яблуні і груші у садку — змиє лихо. Отак і зробила: «І голову змила, і вмилась, а потім лягла чистенька, аж наче вся засвітилась». їй снився дивний сон, неначе вона молода, легка, так і летить. От тільки у розпущених косах чогось сивини багато. Але що це? її доганяють сини і виривають коси. Вона тікає відчайдушно і... прокидається від гуркоту мотоцикла під вікном. Хтось увійшов до хати.
Щось сунуло вже до хати, Ліхтарем п шмагонуло, Матір Божу стало здіймати, Скриню стару одчинило, Сорочку взяло з поликами, Дихало перегаром, Збиткувалося над віками.
Старенька задихнула від гніву — бач, ще й не пішки прийшли грабувати. Але найгірше було попереду: вона впізнала свого онука:
— Господи, та це ж Вовка! — Онук II! Син генерала! Навів, бач, «христопродавців» — Хати вони чистять повсюди.
Вона кинулася до онука, схопила його за груди, але він злякався і вдарив її, потім вчепився у волосся. Либонь, думав, ідо баба з могили, що це примара. Злодії швидко втекли, а баба залишилася сама у хаті. Далі лежала ікона, а на ній вирвана бабина коса. Подивилася Марія у дзеркало на себе лису, іронічно посміхнулася: «Ну й дівка, до пари бісу!..»
Дивились безодні зоряні Услід дорогому онуку... А сон таки справді справдився, А сон таки справді в руку!..
Материнська пісня з чоловічої душі
Не дітись, не дітись мені від вогню! О ноче, почуй мене! Днюй мене, дню! Куди не піду я, мов кінь вороний, Мене здоганяє сам хрест вогнений... Той огненний хрест, а на ньому і в нім Палає мій син у кільці вогнянім, Бо атомні цвяхи засаджено в руки. Бо губи горять од пекельної муки...
Почуття гіркої муки і розпачу від безнадії, почуття вини — усе злилося у вихорі почуттів ліричного героя:
...Дорога роз'юшена, слізьми побита, Пробита, цвяхована тяжко слізьми... На вічній дорозі розіп'яті ми...
Трактористка
На горі горить реактор — Під горою оре трактор... Не чіпайте мене. Я — трактористка.
Героїня розповідає про випадок, що стався по війні. Якось голова вилаяв тракториста:
Голова матюкав тракториста, Вздовж і впоперек. Так і сяк його смужив...
Той незворушно повернувся додому, випив води та й пішов у клуню. Але не вішатися з образи. Там у нього стояв танк. От він тим танком і розрівняв контору, поки голова під містком ховався. А потім пішов здаватися.
Не чіпайте мене.
Я — трактористка.
Кабіна герметизована —
Не для мене.
Кожен день я ковтаю пилюку
З чорнобильськими радіонуклідами,
Вчені кажуть по телевізору,
Що вони мінімальні.
Ще раз вченим повіримо.
Але не чіпайте мене.
Не кажіть мені того,
Про що можна бодай помовчати...
Прошу єдине —
Бодай не брешіть.
Розумієте, трактористка я, трактористка.
Чорнобильська трактористка.
Мені ще треба родити.
Примітивний портрет складної людини
Можна все на світі вибирати, сину.
В. Симоненко
Образ Матері і образ Батьківщини — єдині. Єдині вони й для такого поета—барда, який засвоїв лише зовнішні атрибути моралі: матір треба оспівувати, рівняти її з Батьківщиною, бо це змальовує його у вигідному світлі.
Він Матір ставив як трибуну І вергав річ свою трибунну, З Трибуни—Матері кричав — Світ дивувався... й величав... Та як здригнувся чорний атом, Він Матір згадує лиш матом, Він виїхав, а не утік, Як сам він в мікрофон прорік...
Поки мати давала йому усе, що треба,— він возвеличував, він оспівував. А як сама опинилася в біді, то на що їй сподіватися: нема чого дати — поїдем іншої шукати.
А примітивам треба знати, Що матір можна й вибирати! А гордий світ? Він не гордує. Він дивиться... і аплодує.
Сторінки: 1 [ 2 ] 3