Події трапились під час протистояння козацтва польській шляхті, восени 1654 року. На неприступній скелі неподалік від Дністра, південніше Могильова, стояла фортеця Буша. Побудував її колись шляхтич Чарнецький, що добре знався на воєнній справі. Згодом навколо виросло містечко, а після втечі вельможних панів до Польщі, фортецю зайняла козацька сотня.
Цього дня козаки, їх жінки та діти прийшли ввечері до церкви. Попереду сотник Михайло Завістний, поряд козак Островерхий. Серед жінок видно Орисю, доньку сотника з подругою Катрею, дружиною його молодого побратима. Всі щиросердно моляться. Отець Василь закликає бути мужніми перед стражданнями, що ждуть громаду – під стіни містечка рушили значні польські сили, а разом з ними германські найманці та татари, що плюндрують вкраїнську землю. Підмоги ждати нема звідки – навпаки, прийшло прохання затримати ворогів, щоб основні сили встигли зібратись та дати достойну відсіч. Тому святенник закликає набратись мужності і не дати знущатись зі своєї віри, лягти кістьми за власну правду. Натовп охоче вбирав кожне слово.
Потому планували відсіч. Сміливі вислови, добрий гумор, одностайність що козаків, що жінок та старих – дивно було чути це з уст людей, що твердо наважились загинути протягом найближчих кількох днів. Військом вирішили стати на вузькому проміжку шляху, на плечах притягнувши гармати, за ніч прокопавши окопи. Жінок залишили готувати до облоги сам замок, а за головну – Орисю. По тому прощались з близькими, і без жодного ридання, завзято, чоловіки рушили в путь. Не плакала й Орися, пообіцявши гідно зустріти свої останні хвилини. Батько нагадав, як колись покійна мати провалила панові голову сокирою, коли її хотіли забрати до нього в маєток. І як згоріла живцем вона, бо побоялись вороги далі чіпати відчайдушну жінку.
Тієї ночі дівчата не могли заснути. Катря згадувала молодого чоловіка, що може загинути вже вранці. Орися – Антона Корецького. Сиротою його привів у дім батько, росли вони разом, потім покохались, лише щастя не сталося. Пропав Антон, не повернувся додому з однієї поїздки, перейшов до табору шляхтичів. Наобіцяли ті йому змінити ставлення до українського народу, упевнили в важливості місії хлопця, що знає добре Вкраїну, серед польської знаті.
Спозаранку з бабусею, нянею Орисі, дівчата готують їжу. Проте несуть її козакам лише старі баби, щоб не збити настрою козацької душі на святу справу.
В польському таборі воєвода Чарнецький вимагає за пишним застіллям повернути йому родове гніздо. Гетьман Лянцкоронський пробує вказати на нерозумність такого рішення з військової точки зору, проте його не чує п’яна шляхта. Там же глузують з вродливого молодого шляхтича з благородними рисами обличчя за надмірну повагу до бидла – українців, та за те, що був вихований ними свого часу. Ним був не хто інший, як Корецький.
Козаки ж провели ніч, облаштовуючи місце для останнього бою. Тому вранці першу хвилю напасників зустріли гармати, а тих, що зуміли прорватись через перешийок – шаблі, і атака захлеснулась. В протидію дала залпи ворожа артилерія і практично знищила гармати козаків, але ті не забарились з відповіддю. Українські легені заздалегідь влаштували засідку неподалік від ворожих окопів. Вони несподівано вдарили в тилу ворога, своїм завзяттям нагнавши стільки страху, що зуміли понищити всі його артилерійські установки. Коли, отямившись, поляки кинулись знищити сміливців, дванадцять козаків на чолі з Вернидубом залишились на вірну смерть, щоб прикрити відхід товаришів. Залишки загону перепливли через став до основних козацьких військ.
Доки тривали воєнні дії, в замку спостерігали за подіями з муру. Якоїсь миті помітили вершників, серед них були й поляки, й улани з татарами. Катря, а за нею Орися впізнали в одному з шляхтичів Антона Корецького. Завмерло серце дівчини, проте вона впевнено піднесла гніт, і кілька вершників упало з коней додолу.
Настала друга ніч. Чарнецький побачив, що наскоком взяти фортецю не вдасться і вирішив вирізати всіх жителів. Для цього дано вказівку спустити зі ставу воду, і суходолом швидко знищити захисників, що й почали робити.
Орисі прислали з привітом від батька двох поранених. Вони відмовились від обробітку ран, щоб встигнути більше приготувати смоли, дров для котлів, а також роздати зброю. Переживаючи втрату коханого, будучи впевненою, що приклала руки до його загибелі, молода красуня ледве не закінчує життя самогубством, але стримується. Чому? Щоб принести своєю смертю більше користі Батьківщині.
За останньою порадою дівчина вирішила звернутись до отця Василя. Той розповідає про погріб під замком, в якому сховано великі запаси пороху. Батюшка думав, що дівчина сховається там, щоб зберегти своє життя. Нараз вийшло інакше, та забажала використати сховище, щоб загинути, забравши з собою побільше ворогів. Для цього разом з Катрею сполучила всі відділи складу, копаючи пів ночі канавки та розсипаючи по них порох, щоб спалахнуло все одразу і напевне.
Козаки вночі поховали убитих, відстояли відправу по них з отцем Василем. Кожен переживав за близьких, сотник – за дочку. Подумував, може сходити до замку, та вбити, щоб не дісталась ворогові, проте передумав. Повірив, що в потрібну мить та зуміє достойно піти з цього світу самотужки. А ще в останню ніч свого життя він гадав, скільки ще горя зазнає його прекрасна земля, гарна, мила, яку палило безліч раз різні вороги. Поливали степи й лани кров’ю, але не здолали дітей любої Вкраїни.
За клопотами ніч скінчилась швидко. Ледь устигли придрімати, як вороже військо вже заметушилось. Татари погнали коней через злитий став, проте в багнюці коні застрягли, й пара козацьких гармат, що вціліла, завдали великої кривди. Проте їх швидко підбили, далі картеч і новий напад. Боронились рушницями, а хорунжий відібрав пів сотні в засідку. Тепер йшли німці, великим числом тиснули на оборону. Відчайдушні козаки стали за стіни та почали скидати по підмерзлій землі їх з урвища, іноді й самі падаючи з ними. Так зробив хорунжий, Катрин чоловік. Далі тяжкопоранені оборонці попрощались, і їх скинули в провалля. Прийняли це рішення самі, щоб загинути від братерської руки, а не клятих німців. Решта відступили до замку.
Доти на перемови під стіни прийшов Корецький. Орися впустила його, прочитала листа від воєводи з обіцянками життя, коли фортеця відчинить браму. Часу дано на роздуми до вечора. Там була дописка від коханого з признанням в гарячих почуттях. Ввечері за волею спільноти відповіла відмовою на листа гетьманові, дала Антонові ключі від підземного сховку, сказала, щоб чекав на неї там.
Настала остання ніч оборони. З жартами готувались козаки до сечі й смерті. Відважно рубали ворогів, а як побачили, що можуть взяти в полон – то й одне одного. Жінки й діти закрились у церкві. Як її підпалили, Орися метнулась до сховку, поцілувала в останнє коханого, що чекав на неї там, і кинула запалений факел на долівку, в кучу пороху. Дві душі, що щиро кохали, не почули гуркоту руїн, не побачили блискавичних спалахів. Там, куди вони полинули, не було ворогів, злоби, лише одна любов.