Страчене життя скорочено - Тесленко Архип

Головна / Стислі перекази / Тесленко / Страчене життя


І

У селі Вербівці живе чоловік із жінкою, може, хто знає, Михайло Панасенко. Такий він із себе: височенький, сухорлявенький. Богомільний там він такий. Як зачув дзвін, так він і в церкві тобі. За парубоцтва служив у хазяїна грамотного, грамоти вивчивсь: читає Письмо Святе, житія. Жінка в його нижченька за його, тільки огрядніша якась. Палажкою звуть. Живуть страх не в миру! Гостра, невпокійна Палажка таки й ненавидить Михайла. Якийсь уже він поважний дуже: ні похихотіти з ним, ні попустувати. А сама нечепурна удалась. То колосків у полі після неї зостається багато, то бур'яну на грядках; хата часто не заметена в неї, на лаві наляпано.
— Чепурнішою бути треба! — іноді їй скаже Михайло.
— Кнюх поганий, монах! — вона зразу на його. Михайло:
— Безсовісна, гріх мій великий, скушеніє!.. Ото в його лайка така.
Вона йому — дулю або ухопить палюгу та палюгою його.
Так і живуть. А побрались,— кажи ти! Хоча так і брались вони... Палажка десь аж у якономії у Потіпаки служила, і зроду-звіку вони вперше побачились, як Михайло уже з паляницею до неї прийшов.
Ще любить стравки Палажка, а тут і їсти нічого: поля з півдесятинки всього; така люта усе.

II

Була у їх донька, Оленкою звали. Як опеньочок, ще невеличке було, а там таке: оце як Палажка що робить, пряде абощо, було, то Оленка торкає пальчиком роботу її та:
— А як воно це? А з чого воно?
Букварець купив їй Михайло, зробив їй указочку; прийде зима, єсть вільний час, Михайло:
— Ану, Оленко, грамоти вчитися, ану грамоти...
Оленка, таке манюсюсіньке, в сорочечці, чорнявенька, як і батько, пальчик у рот, сідає:
— Це «а», а це «б»,— читає за батьком.
А ранок, вечір настане, Михайло:
— Ану, Оленко, Возі молитися, ану Возі... Бозя папки дасть, здоров'ячка дасть.
Стає опеньочок, молиться за татом. Таке втішненьке. Тільки часто плаче, було. Матері боїться, було, як люта вона. Таке вже раде, як коли тихо у їх. Залізе за стіл, було, візьме савтир батьків абощо та й давай:
— Господи, помилуй, алілуя! — хоч там і не те стоїть, читає, та ще з протягом, як батько.
На вулицю до дітвори Оленка не ходить, було батько:
— Грішка, Оленко, на улицю: Бозя битиме. — Слухає.
А надокучить їй дома сидіти — до дідуся Гната, було, побіжить, батька Михайлового. Дідусь цей, як ще Оленка вчилась на ноги спинатися, жив при Михайлові, було, водить Оленку по хаті, а зараз — при Василеві, старшому синові, що поруч з Михайлом і живе, в одстроєній хаті. Не вжив у Михайла старий через Палажку, що й до його сувора була і добрим словом не обізветься ніколи, було. Бігає до дідуся Оленка, було. Дідусь, було, по головці погладить її, гостинчика дасть їй якого, яблучко абощо. З Сергійком подружила Оленка. А Серпіко — Василів хлопчик — трохи старшенький од неї. Дідусь, було, з кисличок дубових чорнило їм робить, соломинкою писати бублички вчить їх, було. Був грамотненький.
Підбільшала Оленка. Оддав Михайло в школу її. Страх охоча до вчення була! Одно вона нишпорить щось, одно вона вчиться собі.
Була вже у третій групі вона. Після Великодня їй малось вчення кінчати. І тут у піст яка несподіванка трапилась їй.
Їхав через Вербівку у школу второкласну, що єсть біля Вербівки у селі одному, наблюдатель єпархіальний над школами церковними, протоієрей Полієвкт Сохановський. Заїхав і у Вербівську церковноприходську школу, де вчилась Оленка. Спереду сиділа вона, така: в керсетині черкесиновій, платочку біленькому, бліденька, а дивиться так допитливо. Отець Платін, сільський батюшка, показав на неї отцю Полієвктові.
— Оце,— каже,— й вона, що вчиться на всі ці села найкраще.
Отець Полієвкт, товстенький, руденький:
— Ану, дівчинко, прочитай мені молитву Господню,— до неї.
Почервоніла Оленка, а проте не злякалась. Встала, прочитала йому. Похвалив, далі:
— А як, дівчинко, по-руському буде: «Хлеб наш насущный даждь нам днесь»?
Одрубала йому: так і так, каже. Спитав її ще про Адама щось, якусь задачку напам'ять задав, і це одрубала.
Він:
— Так. Тепер скажи мені, дівчинко, хочеш ще й далі вчитися?
Вона:
— Хо-о-чу,— так з протягом.
Отець Полієвкт:
— Гаразд. Підготовся ж ще за літо трохи, ходи ось до батюшки, а там ми одішлем тебе в більшу школу, ніж ця... на стипендію, що єсть на нашу єпархію: учитися на шкільний кошт, розумієш?
Так радісно всміхнулась Оленка, засоромилась та й оченята вниз поставила.
Ходила літом до батюшки. Він показував їй, як готовитися треба. Вона дітей йому поглядить, се, те, і така: читає, читає оце та:
— Коли б уже швидше одіслали мене в школу ту більшу,— до батюшки, було,— які воно книги там, і чому воно вчаться там?
Або мовчить-мовчить та й усміхнеться оце:
— А якою я,— каже,— буду тоді?

III

Під осінь одіслали Оленку і в школу у ту, аж у Великоросію десь. А школа та... второкласна, кажуть, та й церковноучительська там. В одному вони й домі, кажуть.
Присилає Оленка додому письмо незабаром. «Как я рада! — пише, по-руському, звісно, пише.— Прийомний екзамен здала! Татусю, мамусю!.. Вивчусь — знатиму й я вже тоді, як і вчитель. Тоді й мене настановлять учителькою. Книг, картин тоді накуплю, наставлю по вікнах квіток, питиму чай і вас напою. Та тепер уже мене і балакати по-панському учать і вбрання мені панське дали. Та зразу як приїхала я, то так тут і обступили мене, розглядають: у віщо вдіта, та як балакаю, слухають. Та я боюсь-боюсь, а вони: «Хахлушечка»,— кажуть. Та яка школа велика! Так луна по їй і іде! Та все у їй так і блищить: і поміст, і лутки. Та й церква в школі, і живем у школі, та все самі школярки, а школярів, як у Вербівській школі, й нема. Та в коридорі й гуляємо. А глянь у вікно, який город здоровий, страх!»
На літо, в кінці весни, приїжджає додому Оленка. Платтячко синеньке на їй, попередничок, ботики. А личко вимите, біле таке. Радіє, цілується, сюди-туди роздивляється. Побігла в садочок, до квіточок припадає, зазирає до кущиків. А знов убігла в хату, вхопила корзиночку, що привезла з собою, вийняла яєчко якесь золочене, сестричці, маленькій Парасі, дає.
— На Різдвяні святки це там,— каже,— ялинка була: свічечок-свічечок на ЇЙ,— каже,— та цяцьок.
Сахарцю дістала, дає:
— Наоставляла,— каже,— од пайки. Книжечку синеньку дістала, на стіл положила:
— «Тарас Бульба»,— каже,— шкільний подарок. Тетрадки повиймала, показує.
— Чистописання це,— каже,— а це ось диктовка...— Щебече. Тільки вже багато слів руських вживає, яких і не второпають батько й мати.
Побігла й до дядька Василя. Дідуся Гната не було вже тоді: помер минуле ще літо. Сходила до батюшки.
А діждала неділі — до церкви пішла. Почали гомоніти по селу:
— Так от,— кажуть,— щастя Михайлові: так тобі ні з сього ні з того у пани дочку уведе.
Всміхається Михайло. А Палажка, там хвастуха така, не чує вже й ніг під собою.
— Тепер ти, Оленко, не знайся з простими дівчатами. Дійдеш навук, заміж підеш за пана: хату з цегли поставим, залізом покриєм,— почала до Оленки. А до Михайла:
— Моя дочечка вчиться он де, а я в запасці буду ходить!.. Справ спідницю мені!

IX

Після Тройці приходить од Оленки одкритка, пише: «Кончила з нагородою — Євангелією в червоному бархаті, оправі золотій. Тоді-то за мною на станцію виїдьте».
Прийшов час і їхать. Запріг Михайло конячку, поїхав. Весело їхалось. Незчувсь, коли і в Гайдарях опинивсь, а двадцять же верст, велике село. Виїхать з його — і станція зразу.
Розвиднялось саме. Осокори в садочку, неначе намальовані, стоять на побілілому небі, а водокачка стоїть сувора така.
Немає ще поїзда. Самі грузові вагони збоку стоять. Світиться в декількох вікнах. Телеграфіст в одному сидить, куняє. А біля кущів стрижених хропе хтось на клунках. Десь панок у брилку взявсь, походжає. Надворі все світліше стає.
— А дозвольте спитать вас,— до панка до того Михайло,— чи швидко вже поїзд?
Панок:
— А тобі ж куди, на заробітки кудись? Всміхнувся Михайло:
— Ні, дочку з школи виглядаю, з навук. Зупинився панок:
— Як з навук? Як то з школи? Підійшов до його Михайло:
— Училася з панськими дітьми.
Дивиться панок то на сіру свиту Михайлову, то на зашкарублі чоботи йому. Всміхається Михайло. Походжає панок, Михайло й собі поруч з ним.
Прийшов поїзд, чмихає — стоїть. Настороживсь Михайло. Зирк! Висувається з зелених присінок корзиночка. Держить її панночка в голубому. Рученята такі білі у неї, манісінькі. Чубок такий кучерявенький з-під платочка визирає у неї. А на щічках і рум'янчик єсть. Виходить, всміхається.
— Здрастуйте, тату!
Підбив Михайло сінце їй на возі, ряденцем заслав, поїхали.
По вигону сивіє роса, а там он, за вербами, так небо палає, сонечко сходить. Тополі в Гайдарях, неначе посоромились чого, почервоніли. Гайдарі. Сюди й туди по садочках біліють хати; клуні, хліви стоять понад улицями. Череда ось іде. Молоко так уже пахне. Чередник у свиті, в брилі. «Гей!» — помахує костуром. Там он, на майданчику, бекають вівці. А птаство що по садках виробляє, зустрічає сонечко як! Соловейко, аж у вухах лящить, витинає такої. То тут ось один, а там десь і другий. Жовна й собі виграє на кленку. Птичка якась «ці-ці» у калині. Нащо вже сорока і та «скрики-ки!».
— Який же тут рай! — всміхається Оленка. — Рай, справжній рай!.. А там... стіни. Глянь у вікно: метушня, стукотня, дим.
Михайло:
— Так це ти, значить, учителькою будеш уже. Слава Богу! От якби ще й у хторокласній де, щоб жалування більше тобі: запомагать будеш і нам.
— І у второкласній можна мені,— Оленка йому. Помовчала, далі: — Мені так і казано. — Усміхнулась.— В отця Полієвкта я це була.— Як була, розказала.
А на станції біля того города, де живе отець Полієвкт, Оленці пересадка була. Поїзда другого ждать довго, надворі півдня, вона корзиночку швейцарові поглядіть оддала, а сама до його пішла: наблюдатель над школами і знакомий, до того — спитать про місце його. Подзвонила. Впустили її. Чиста кімната, олива горить. Вийшов отець Полієвкт, повний, очі вузенькі, благословення їй дав, усміхнувся — впізнав Оленку; рік тому, як була у його вона з книжкою якоюсь і поклоном од завідуючого школою. Сів отець Полієвкт. Оленка, така учтивенька, соромливенька, стоїть перед ним та:
— Це вже я кінчила,— так потихеньку до його. Він:
— Ага... Що ж, трудно вчиться було?
— Ні, так...
Погомоніли трохи, далі Оленка:
— Я б вас прохала... як тепер пристроїться мені вчителькою?
Отець Полієвкт, чого й ждала Оленка од його, що він же увів її у науку у цю, усміхнувсь та:
— Гаразд, гаразд, голубочка... Буду мать у виду...
Бога не забувать тільки треба, старших поважать...—
Раніш «ти» їй казав, тепер обминав це слово.
Не забула Оленка й про те, що їй доведеться запомагать батькові, а в однокласній школі плата мала вчителям, вона:
— А чи й у второкласній можна мені?..
Помовчав Полієвкт, далі:
— Кінчила церковноучительську: можна. Ось буде й місце гуляще в одній.
— А як я взнаю про те, чи буде місце мені, чи ні?
— Напишу нехай через місяць отам... Звідаюсь ще де з ким.
— Такий добрий...— Оленка до батька.
Їдуть. Ось якийсь домик визирає з-за тину. Стіни білі, покрівля червона, а рундучок зелений такий, виноградом диким поріс. Квітничок перед домиком тим, смужечками якимись, мережечками пішов. Кущики зеленіють якісь. Та трояндою так і несе звідтіля. А сад ззаду так і наліг на той домик.
«От,— думає Оленка,— буду вчителькою так у селі у второкласній; житиму в такій; квітничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги, картини і... він, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру научать, до всього такого великого доходить будемо з ним».
Михайло:
— А Євангелія в оправі золотій тут? — на корзинку показує.
Кивнула головою Оленка, всміхається.
— Отож гляди її, з нею скрізь буде хортуна тобі.
В поле виїхали. Сонечко вранішнє золотеньке, червоненьке уже так осяяло все. Видно: там он і там гаї по долинах червонобокі пішли. Там он річка блищить в очереті. А он десь церква біліє в селі. Чорніють яри. Перепілка, чуть, десь у житі лящить. Жайворонок белькоче вгорі.
— Який же мир Божий гарний! — скрикує Оленка.
Дорога повилася й повилася житом, синіє. Жито молоденьке, блискуче, так зеленіє — пішло. Вітерець пахучий шепотить у йому. Сокирки так голубіють в гущавині. А ось коноплі чорніють, запахли. Горох по могилі послався. Могила висока така.
«Могила...— замислилась Оленка.— Кого вона бачила? Татар скуластих? лицарів чубатих козацьких? чи, може, аж скіфів?.. Де все ділося те, що було тут колись? Чи хоч сниться краса ця тому, хто, може, у могилі тій спить?.. Боже мій, нащо той сон, такий вічний, страшний, коли життя таке гарне?!»
Сонечко вже височенько підбилось. Вже поминули й Гупалівку з цегловою церквою, з очеретами густими. Ось уже й вітряки степурівські. Степурівка он збоку. А ось уже й гай: звідтіль і звідтіль на дорогу наліг. Дорогі, рідні місця! Там он, де якийсь кущик росте, колись куріпочку зігнала Оленка, ягід шукала; а там, на підгір'ячку, рвала купало...
Бричка ось їде навпроти, Савка Гнатюк, вербівський чоловік, поганяє. Хтось сидить за спиною в його, молодий, картуз — синя околиця.
— Студент Кочурин,— батько Оленці.
Чула про Кочурів Оленка. Савка, візник їх, розказував про їх батькові в хаті при їй. Пани вони, люди багаті, освічені. Старий Кочура у земстві чимсь єсть. А живуть вони недалеко од Вербівки на хуторі.
«Що, якби познайомиться з ними?» — подумала Оленка.
Дачники в їх часто бувають. Учитель з гімназії, Савка казав, часто буває: нежонатий, на щоці родинка. Дочка єсть у Кочури, студентка, Люсею звуть, Савка казав.
«От якби й собі на студентки!..— подумала Оленка.— Вчителювать буду й... готовиться».
Поздоровкався Савка, проїхали.
«Боже мій,— подумала,— невже я не познакомлюся з ними?.. Люди вищої освіти! Таке єсть гарне пишуть про їх. Рай, мабуть, з ними».
Ось уже й хатки у садочках. Баштанець серед дороги ось дітвора городить з пісочку. Он підсвинок хрюкає ходить. Он у спориші стовп білий стоїть, «Вербовка» чорніє на дощечці.
— Здрастуй, рідне село!
Вилами улиця. В ліву руч повернули. Ось уже... хто? Мати назустріч іде; Парася біжить.
— Здрастуйте!
А ось уже й тин. Хата старенька виглядає з-під груші, зеленіє садочок. Над вигоном он берести скупчились, на хлівці напирають. Клунька під кленом чорніє.
— А як повиростало усе! — скрикує Оленка. —
Рожа он як зацвіла!
В хату ввійшла: невеличка, стеля так низько, а стінка напільня так оддулась. А така вона, хатка ця, мила тепер.
— Ріднесенька хата!
Мати самовар бляшаний ухопила, наливає надворі; Парася — школярка уже — угіллячка з печі дістає, батько випряг конячку, чкурнув за булкою в лавку.
Пройшлась Оленка по хаті, пройшлась по садочку, так їй весело, любо, таке їй рідне усе,— розігналася до дядька Василя борозенкою через грядки.
І тут почалось.
— Куди ти? — мати од самовара до неї, так суворо. Почервоніла Оленка, зупинилась.
— А вам що? — питає. Мати:
— До сяких-таких не ходи!
— Ось киньте-бо це!
— Не йди, я тобі кажу!
— Та поки ж це буде? — Махнула рукою Оленка, пішла.
Мати:
— Та не дозволю ж я,— кричить,— щоб моя дитина, що навук дійшла отаких, та до ворогів моїх ходила! — Вхопила палюгу та трах, трах нею по шибках у хаті своїй.
Стала Оленка, дивиться. Вийшла дядина з хати,— там недалеко хата од хати і двері напроти дверей.
— Що там таке? — обзивається.
— Не мани, сяка-така, дитини моєї, своїми втішайся.
— З ума зійшла? — Оришка їй. Палажка:
— Ось тобі, о! — крутить дулі, дає Оришці. Якісь люди йшли вулицею, поставали навспинячки, дивляться. Прийшов Михайло з булкою, теж дивиться став. Повісила голову Оленка, похилилась до себе в садок. Закипів самовар, ніхто й чаю не пив.

Сторінки: [ 1 ] 2 3 4


Це цікаво: