Володимир Миколайович Сосюра — видатний поет, тонкий лірик і творець розгорнутих ліро-епічних полотен.
Перу поета належать понад 80 збірок поезій, поеми, роман «Третя Рота».
З творчістю Володимира Сосюри українська література поповнилась новими темами героїчної і трагічної боротьби нашого народу за свободу і незалежність, за краще життя, збагатилась зразками високої громадянської й інтимної лірики, образами і картинами індустріального Донбасу, його людей. З синівською відданістю він зізнавався в одному із своїх віршів:
І сниться, все сниться й донині
берізки тонкий силует.
Хоч знаний я всій Батьківщині,
а все ж я донецький поет.
Або в іншому творі:
Швидкий Дінець, і шум сосон,
і аромати м'яти-рути,
як золотий дитинства сон,
мені ніколи не забути.
Творчість Сосюри — це високий поетичний світ, де пахнуть білі акації, палахкотять загравами донецькі ночі й живе любов до України.
Народився Володимир Миколайович Сосюра на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.) 6 січня 1898 р. Дитячі роки поета минали в с. Третя Рота (нині м. Верхнє) у старій хворостянці над берегом Дінця. Любов до Донеччини стала провідним мотивом його поетичної творчості. Про цей край Сосюра пізніше образно розповів в автобіографічному романі «Третя Рота».
Щоб якось утримувати сім'ю, батькові, виходцеві з селян, кресляру за фахом, доводилось часто змінювати професії: він був шахтарем, будівельником, землеміром, писарем, мандрівним учителем. Гарно малював і віршував. У пошуках роботи побував у Харкові, Воронежі, на Кавказі. Мати, людина лагідної вдачі, часто співала народні пісні. Любов батьків до мелодійного слова передалась і дітям.
Початкову освіту хлопець здобув у двокласній школі в рідному селищі. Вчився майбутній поет добре, і по закінченні одержав похвальний лист і зібрання творів Гоголя.
Батько помер рано, а на Володимира, старшого в сім'ї, випали турботи про сімох менших братів і сестер. Одинадцяти років хлопець пішов працювати до бондарного цеху содового заводу, наймитував у багатіїв. Дванадцяти літ спустився в шахту коногоном, а потім працював телефоністом, чорноробом, не цурався випадкових заробітків. Влітку працював, узимку ходив до школи. Деякий час вчився у сільськогосподарській школі на станції Яма.
Володимир багато читає. Його серце окрилювали Шевченкові пісні. Захоплюється творами Франка, Лесі Українки, Пушкіна, Лєрмонтова, Некрасова. Пробує і свої сили в поезії — спочатку російською, а потім українською мовою.
14 жовтня 1917 р. Лисичанська газета «Голос рабочего» друкує його вірш «Плач волн», згодом — перший вірш українською мовою «Чи вже не пора», а наприкінці жовтня — «Товаришу», написаний у стилі революційного маршу.
У 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрівської армії, входить до особистої варти самого Петлюри. Згодом він втік з її лав і потрапив в полон до денікінців. Його розстрілювали як петлюрівця, але рана виявилась несмертельною, і поет вижив. Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя.
У 1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, прийняли до своїх лав бійці Червоної армії. У 1920-1921 рр. В. Сосюра воює з білополяками та армією Нестора Махна. Пізніше у поемі «Два Володьки» поет робить спробу дослідити двоїстість своєї душі:
Рвали душу мою
два Володьки в бою.
І обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний,
невиданий хист.
Рвали душу мою — комунар
і
націоналіст.
Це роздвоєння Сосюри-поета на націоналіста і комуніста призводить до постійної внутрішньої боротьби.
Трагедія Сосюри схожа з трагедією М. Хвильового. Різниця тільки в тому, що Сосюра лишився жити далі з тягарем своєї двоїстості, а Хвильовий не витримав внутрішнього конфлікту й закінчив життя самогубством. А дві особистості Сосюри, щоб жити, змушені піти на компроміс і поділити сфери вияву: комуніст існує в розумовому сприйнятті дійсності, а українець неподільно панує в сфері почуття.
Тому в кожному з тих його віршів, де наявні обидва ці елементи, немає взаємопроникнення цих сфер, хоча водночас обидва Сосюри дуже щирі. Взагалі Сосюра щирий і як поет, і як людина. І зовсім ясно, що у радянської влади не було жодних підстав звинувачувати його в зраді. Бо він тільки в серці українець, але це не його провина, це його нещастя.
Рання поезія Володимира Сосюри вбирала художні здобутки різних стилів і течій того часу (символізму, імпресіонізму) і вилилась у риси його власного стилю: романтика боротьби й кохання, любов до життя, злиття суб'єкта лірики з навколишньою дійсністю.
У 1921 році побачила світ перша збірка Сосюри «Поезії» (за деякими документами, першу збірку поезій, видану 1918 року, було загублено). Цього ж 1921 р. виходить поема «Червона зима», яка зробила Сосюру знаменитим.
По закінченню громадянської війни Сосюра поселився в Харкові і повністю віддався літературній роботі. Упродовж 1922-1923 років навчався в Комуністичному університеті імені Артема, а потім два роки — на робітфаці Харківського інституту народної освіти.
Гучну славу принесли Сосюрі перші збірки — «Поезії» (1921) та «Червона зима» (1922). Вчорашній воїн щиро й безпосередньо, з ліричною теплотою розповідає про пережите. Темі громадянської війни присвячено також поеми «1917 рік» (1921), «Оксана» (1922), багато віршів.
У деяких творах Сосюри цих років зазвучали мотиви розгубленості. Чудовий вірш «Місто» починається мальовничим пейзажем: «Од трамваїв синє-синє місто, золоті од ліхтарів сніги...» Але людині в ньому жити дискомфортно, бо «місто взяло в ромби і квадрати всі думки, всі пориви мої». Ось чому поет лине думкою в рідну Третю Роту.
Син шахтарського краю, Сосюра став натхненним співцем праці: «О моя поезія Повстання, золота поезія Труда!» — звертався він до своєї музи.
У перших невеличких за обсягом збірочках Володимира Сосюри помітна задушевність, відкритість і схвильованість. І в молоді роки, і в період творчого змужніння поет звертався до теми народного героїзму у роки визвольних змагань. Лірика В. Сосюри 20-х років (збірки «Червона зима», «Осінні зорі», «Сьогодні», «Золоті шуліки», «Коли зацвітуть акації» та ін.) визнавала й підносила цінність кожної окремої долі, що зливається з народною, але не губиться, не розчиняється в ній безслідно.
Пам'ять про полеглих ніколи не згасала у серці поета. Учасник громадянської війни. Володимир Сосюра свої враження від пережитого передав так щиро й сердечно, що не повірити в правдивість його поетичних переконань просто неможливо. Впродовж всього творчого життя Сосюра не написав жодного байдужого рядка. Вірш-згад-ка «І все, куди не йду, холодні трави сняться...» — щирий, овіяний почуттям жалю за полеглими борцями, до речі, сусідами, добрими знайомими поета по Третій Роті. І холодні трави, і запахи чебрецю, і далекі темні очі дорогих людей — все так мудро й сердечно!
Ожина за Дінцем... О любий Холоденко,
далекий брате мій, зарубаний в бою!..
Не схилить вже тепер твоя нещасна ненька
на зрубане плече голівоньку свою.
З-під пера митця вийшла низка ліро-епічних поем: «Оксана» (1922), «Робітфаківка»(1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня». До цих творів, треба гадати, належала й поема «Махно» (близько 1924 р.), текст якої не зберігся. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини став віршований роман В. Сосюри «Тарас Трясило» (1926).
Володимир Сосюра — співець глибоких людських почуттів. Його вірші «Так ніхто не кохав», «Коли потяг у даль загуркоче», «Білі акації будуть цвісти», «Пам'ятаю, вишні доспівали». «Сад шумить», «Васильки» та багато інших стали класичними. У цих творах поетом відтворено прекрасний світ юнацького захоплення — чистого і світлого кохання.
Уже перші рядки вірша «Так ніхто не кохав» (1922) полонять читача сердечним виявом інтимних почуттів людини. Здається, що й земля напоєна, щастям великої любові, від якої перехоплює подих. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому освідченні. Заради своєї обраниці ліричний герой готовий на незвичайний вчинок — «Я для неї зірву Оріон золотий», бо справжнє велике кохання робить людину здатною звершувати дива.
Сосюра часто вдається до свого улюбленого прийому обрамлення. На початку і в кінці вірша повторюється не одна, як це звичайно буває, а дві строфи, в яких поет висловлює схвильовані настрої закоханої людини, з трепетом і ніжністю говорить не лише про кохану, а про весь навколишній світ. В натхненних рядках поет славить вірну і неповторну любов, возвеличує людину.
Сторінки: [ 1 ] 2 3