Василь Стус — поет лірико-філософського складу. Філософічність його поезії виявляється не на рівні теоретизування, а є властивістю світовідчування, світобачення. «Один з найкращих друзів — Сковорода»,— так напівжартома написав він у 1969 році. Якщо на початку у віршах часто зустрічається ім'я філософа — поет намагається відтворити якісь біографічні моменти («Вмовкали голоси до безгоміння», «Блакитний світ — як блекота»), то пізніше сковородинівське «пізнай самого себе і через себе — світ» глибоко й органічно увійде в Стусову поезію, визначивши певною мірою сенс його «самособоюнаповнення». Дедалі частішими стають роздуми над власною долею, над своїм покликанням бути «співцем Всесвіту», над долею свого покоління:
Ми не перші і не останні
Під розгойданим небом стали...
Ми добою до бурі поставлені
Лицями славними.
(«Ми не перші і не останні...»)
Уже в ранній поезії беруть початок характерні для Стуса мотиви смерті і глибокої самотності, тривога за долю народу як провісник «смертних конань» свого віку. Духом тривоги, подекуди ще не усвідомленої, пройнято всі вірші:
Кому повім свої тривоги ранні?
І крик і оклик. Окрик і луна.
(«Надворі сніг. Зима. Побіля тину...»)
Тривожний стан поетової душі проектується й на природу: «схід розтривожено тремтить», промінь «виграє тривогу», вітер «тривожить віти чорних сосон». Спочатку ця тривога «яснолика» — як передчуття радості, як зазирання в «невідомінь», і тому «так тривожно й хороше на цій землі». Це «тривожний крові шал і перші поривання» людини, що тільки-но вступає в життя. Перед цими незнаними дорогами поета проймає «якась тривога невідома», невиразне передчуття чогось лихого. Те, що пізніше виллється у гіркий підсумок:
Сховатися од долі не судилось:
Ударив грім — і зразу шкереберть
Пішло життя...
(«Сховатися од долі не судилось...»)
Та поет не зосереджується тільки на власному стані, він хоче «возвеличити тривогу в краї». Свідомо Стус накликає собі труднощі: «Хай сурмач зіграє знов тривогу». Від початкового усвідомлення, що «нема неплинного в житті, неплинна тільки смерть», він приходить до подолання природного страху смерті:
І зважитись боротися, щоб жити,
І зважитись померти, аби жить...
(«Не можу я без посмішки Івана...»)
Поезія Василя Стуса - це відкриття, точніше - постійне відкривання. Настрої і почуття поет відображає у процесі їх формування. Він «пропускає» світ крізь себе, «помножуючи» себе і тим самим помножуючи світ. «Шлях у себе», на думку Стуса, веде до пізнання світу. І хоч «між світом і душею виріс мур», Василь Стус докладає зусиль, щоб зруйнувати той мур, знайти втрачену гармонію.