Головний герой н'єси О. Коломійця Платон Микитович Ангел раз і назавжди обрав собі за життєві принципи правду й працю і був їм відданий до кінця життя.
Але слідування правді неодноразово призводило до серйозних конфліктів у сім'ї. Недаремно ж сусід Крячко назвав Ангела «диким».
Батько вважав обов'язком передати свою працелюбність, головні життєві принципи дітям, щоб потім їм легше жилося. Адже хто навчить і пожаліє дитину, чужі люди? «У них своїх клопотів повно»,— говорить Платон Микитович. Отож і підправляє він із дому сина Павлика, студента, який одружився з дівчиною, не порадившись із батьками, не маючи засобів для утримання сім'ї. Батько твердо переконаний, що хлопець може одружуватися лише за таких умов: «Є в тебе дах над головою?! Зможеш прогодувати, одягнути дружину свою? Женися! А ні — зайцем бігай по світу, хоч цілий вік бігай!»
Кажуть, що з милим рай і в курені. Платой Микитович мас іншу думку: «В курені живуть злидні, а злидні перегризають горло коханню, хоч би яке воно було!» І з цим не можна не погодитися.
Батько виганяє сина з дому... Вчинок, як на мій погляд, жорстокий. Ллє Платон Микитович в душі й сам страждає, постійно бере в руки Пав-ликову куртку, картаючи себе, як це він забув покласти її синові в чемодан. Його тішить єдина надія, що зерна працелюбства, порядності, які він посіяв у хлопцеві (а трьох років Павлик допомагав йому в майстерні), не дадуть тому збочити з правильного шляху, підкажуть вихід зі скрутного становища.
Так воно і сталося. Павлик перевівся з денного відділення інституту па вечірнє, потім поїхав разом із дружиною на Північ працювати; Заробив багато грошей, які дали йому можливість утримувати власну сім'ю, і склав таким чином екзамен на зрілість.
Платон Микитович дізнався, що іі інший його син, Федір, нечесно повівся в особистому житті. Він таємно зустрічається із заміжньою жінкою, ховається зі своєю любов'ю і не може зважитися на рішучий крок.
Батько суворо зауважує, що «любов не крадуть, Федоре!» І говорись йому, що не можна зупинятися серед дороги, «життя наїде і розчавить вашу любов, коли вона така!..» Ангел влаштовує так, щоб Федір, Клана і її чоловік Маляр зустрілися нарешті для рішучої розмови, сказали один одному правду, якою б гіркою вона не була. Все одно в такому становищі пі троє не могли почувати себе щасливими. У кінці п'єси ми бачимо радісного Федора, щасливу лікарку Клаву, яку Ангели прийняли до своєї сім'ї. Один Маляр нещасний, знічений і розбитий морально, але винен у цьому лише він сам.
Найскладніша справа із правдою у Петра. Це розумний, поважний працівник, займає високу посаду. Але, підписуючи дозвіл на будівництво житлового будинку, Петро чомусь забув подумати про те, як житимуть люди в цьому екологічно неблагополучному районі. Коли про це дізнався Платон Микитович, то дуже розгнівався, назвав сина «маленьким временщиком»: «За п'ять років, мовляв, може мене на цій роботі й не буде. Мовляв, інший буде відповідати — ось і вся філософія временщика. Наробить, напакостить, наплутає, грядку свою споганить, потім на іншу роботу сам піде або перекинуть... І сухим з води! За кожен рік, кожен місяць, за кожну годину своєї роботи — відповідай! Помреш, і тоді пам'ять про тебе відповість за діла твої...»
Батько змушує Петра написати куди слід про свою помилку, переконати вищі органи в хибності рішення про будівництво на Качаловській, хоч за це синові доведеться відповідати: він втратить посаду, квартиру, добробут. Той вагається, але врешті-решт правда й тут бере гору.
У кінці твору ми бачимо Петра рядовим інженером, який усе починає з нуля. І з ним усе гаразд — він у великій щасливі іі родині своїх батьків, яка береться допомогти йому з квартирою. Повертається дружина Ліда, вона теж вирішує йти працювати, щоб поліпшити добробут сім'ї.
Єдина, як на мій погляд, несправедливість — це те, що у найщасливіший момент, коли зібралася вся родина, не витримало серце великого правдолюба, великої людини Платона Ангела. Ллє номер він із чистою совістю, виростивши іі виховавши чотирьох чесних, порядних і працьовитих громадян нашої держави, які гідно пронесуть по життю батькову науку.